Людмила СКИРДА

САЛЬВАДОР ДАЛІ

I

“…О, Сальвадоре Далі з оливковим голосом,
Я говорю про те ж саме, про що говорить
Твоя персона і твоя творчість.
Більше, аніж твій незрівнянний пензель,
Я хвалю напрямок твоїх стріл,
Оспівую твоє ніжне астрономічне серце”.
Федеріко Гарсіа Лорка

Це все було ще до сюрреалізму…
Рожева бухта ув обіймах бризу,
Сільський майдан із виходом на пляж,
Білюсінькі, мов сніг, рибацькі хижки,
Човни, що відпливали в море нишком
І повертались на нічний кураж.

Це південь Каталонії палкий…
Гірська гряда на відстані руки,
Пейзаж величний і міцний, мов криця,
Примушує забути світ дрібниць.
Лягти б на спеклу землю горілиць
І розмовляти з Богом, як годиться.

Долаєм перевал і ми в селі,
В Кадакесі, тут народивсь Далі.
Прекрасний край, суворий і пустельний.
Тут свій і споконвічний триб життя.
Ти — весь, як на долоні, мов дитя,
Під доглядом очей палких і темних.

Спадає вечір. Прохолоди час.
І каталонки строгі, без прикрас,
Сідають на парканчики камінні
І в’яжуть сіті. Дідусі в кафе
Цигарки крутять й згадують про те,
Коли і з ким кохались в ночі сині.

А прийде ніч і кобла зазвучить.
І все село до танцю стане вмить,
І пристрасті приховані сардани
Розпалюватимуть палкі серця.
Цей танок без початку і кінця,
Жаданий, мов любов, щемкий, мов рана.

Треба бути босим або у м’яких сандалетах, аби шум кроків не заважав музиці. Досить підійти до кола і, ні на хвилину не перериваючи руху, руки роз’єднаються, аби без жодного слова прийняти вас у родинне лоно. І тоді зненацька на вас нахлине щастя тільки від відчуття того, що ваші руки знаходяться в інших руках.

Оцій цупкій, просоленій землі
Своє кохання присвятив Далі.
Його картини перші невідомі,
Але без них визнання б не прийшло.
Вони коріння дерева того,
Що виросло при материнськім лоні.

II

“Якби я міг, я б тисячу разів знімав і
одягав черевички на ноги Гала”
Сальвадор Далі

Бронзoвий від засмаги, як мулат,
З волоссям синьо-чорним, мов перука,
В блузоні із жабо, мов акробат,
Закінчує по скелях променад
Цей денді, цей дивак з очима Лука.
Він поспішає на аперетив,
Щоб випити на площі під платаном
За зустріч із Марі і Каетано.
Така тут звичка чи, сказати б, триб.

Але за столиком маленького кафе у центрі Кадакеса сиділи і зовсім незнайомі люди. Рене Магрітт, божевільний бельгієць, картини якого обожнював сам Андре Бретон, Каміль Гоеманс, хрещений батько художників-сюрреалістів, і славетний Поль Елюар з дружиною, з Гала.

Любов вразила Далі, мов удар блискавки. В один момент з сором’язливого провінціала він перетворюється на палкого тирана. За кілька днів Гала “падає” перед цим, набагато молодшим за неї і, таким відворотним, з першого погляду, юнаком.

А поки він стрибає, мов коза,
Худющий хлоп на прізвисько Маріцин.
Оливкові дерева ніби в ризах,
Вода у джерелі, немов сльоза.
Співають цвіркуни в сухих кущах,
Нещадно пались сонце, трамонтано
Гуляє по долині Ампурдана,
І море сяє, і над морем — птах.
Цей променад, ним править чистий фатум.
Ні каяття не буде, ні розплати.
Щасливий жереб кинуто з небес.
Тут вмер Маріцин, а Далі воскрес.

III

“Я люблю Гала більше, ніж батька, більше, ніж матір, більше, ніж гроші,
і навіть більше, ніж славу”.
Сальвадор Далі

“І що ж таке любов?” — мене спитали.
“Таємний надих!” — твердо відказала.
Зустрінете ще рідше, ніж талант.
Великий раритет — любов, братове,
Зачовгане й замизгане це слово,
По суті — шифр для кавалерів й дам.
Це таїна. Найбільша наша тайна.
І більш мене про неї не питайте.
Даваймо пригадаємо Далі…
Цей веселун, цей незалежний геній,
По суті, став рабом російських генів,
Гомером став життєпису Гали.
Він був рабом. Так-так, її рабом.
Виконував капризи й забаганки
Своєї невситимої коханки
Й вважав своє життя щасливим сном.

Жоден художник за весь час людської цивілізації не створив портретів своєї музи стільки, скільки Далі портретів Гала. “Сонячний удар”, як жартували друзі, отриманий в Кадакасі 1929 року, тривав усе довге життя митця, аж до самої його смерті у 1989 році. Чому Далі полюбив цю мізантропку з осиною талією і глибоко посадженими зіницями маленьких очей, силуваною, нещирою посмішкою вузьких уст, посмішкою, що скоріше нагадувала гримасу зверхності або скепсису? Що він знайшов у цій шалено скнарій самітниці, яку називав “янголом рівноваги”, і до якої ставився все життя, як до королеви?

Отож воно і є. А ви вважали,
Зітхання, погляд, зустріч на причалі,
Букет азалій, Мендельсона марш —
Це вже любов? О ні — це тільки шарж
На те, про що читали ми і снили,
Але в житті ніколи не зустріли.
Сідає сонце. Парк д’Оранжері
Стає рожевим, мов корал на дні.
Спадає спека. Я зітхнула радо,
Бо дописала плутаний цей вірш.
Співав фонтан і заливався чиж,
Й, здавалось, час застиг в обіймах саду.

***

© Людмила Скирда. Всі права застережені.