ТРИ СОНЕТИ
I
І знову Райн осінній. Знову осінь.
Злотаві лози вкрили береги.
Плоди їх додаватимуть снаги
В сльотаві дні зимові, безголосі.
А поки світить осінь і возносить
Тебе на крилах радості й жаги
Кудись, де сяйво Божої руки
Вказує путь новий, незнаний досі.
Як славно розгортать пергамент долі,
Книгу життя прочитувать поволі,
Найцікавішу книгу поміж книг.
І дякувати Богу й розуміти:
Оця долина, ці осінні квіти
В житті твоїм — не випадковий збіг.
II
Спадає лист і килим золотий
Вкриває сад невпинно і поволі.
Зів’яли айстри, відцівіла красоля
І відлітає птаство. А куди?
О, непідробна царственність ходи!
О, ці тони злотаво-пурпурові!
Гряде врочисто осінь. А у полі
Все дужчають нувориші-вітри.
Ще кілька днів і здує цю красу,
Неначе пророшинку навісну.
Осиротіє сад і поле згасне.
Усе замре в передчутті зими.
Лиш ти і я, точніше, тільки ми
Це проминання назвемо прекрасним.
III
Проводили week-end на Тітізеє.
Це озеро в долині гір. Воно
Прекрасне, наче мозельське вино,
І голубе, мов очі Лорелеї.
По золотій каштановій алеї
Ми йшли повз ресторани й казино.
І це здавалось фієричним сном,
Побаченим очима — не душею.
Ну, а душа не березі Сули
Сховалась від хвали і від хули.
Їй добре там, і затишно, і світло.
Яка коротка втеча ця, але
Вона дає душі безцінне, те,
Що може дать земля, мов мати рідна.
***
© Людмила Скирда. Всі права застережені.