Лариса СЛЮСАК
 

ЛЮДСТВО У ЖМЕНЯХ
 

Людство розповзлося по животу. Розмазала його пальцем.
Дивно: і не шкода зовсім. А чого дивно? Дивишся щодня на це людство, яке зовсім не нагадує грецьких атлетів чи мислителів, а скоріше кнедлі і рогалики в штанях, ватрушки і здобні булки в спідницях, і зовсім не шкода розмазувати його пальцем по животу. Не хочу, щоб це розмазане людство поповнило легіони рогаликів і ватрушок. "Зовсім не хочеш?" — "Не зараз. Не за раз же." — "Тоді я піду." Підемо разом, одягни лишень свою таємницю, без якої ти зовсім не схожий на рогалика. А я одягну сукню і стану тістечком. Тепер можна і на вулицю: загубитися в натовпі булочок з тупим поглядом, потертися, перемазатися чужими кремами і помадками, так, що ввечері ти не впізнаєш своє тістечко і будеш довго його відмивати від шоколадних глазурей і цукрових помадок.

Бачиш оту карамельку в темних окулярах? Знаєш, чого вона їх не знімає, хоч і не сонячно? Бо разом з окулярами злетить маска, і замість очей визиратиме великими літерами голодне бажання, яке не буде чим прикрити. Чому це я цинічна? Дивно, що ти цього не бачиш. Добре, що не бачу ще й крізь стіни? Звичайно, добре, бо там того по вуха, я тоді вже ні з ким не зможу, навіть з тобою.

Підповз тролейбус, вщерть запакований здобою. Хвацько обминаю неповороткого кнедля, стрибаю крізь дірку в пісному бублику і опиняюся у тролейбусі, де мене зусібіч обліплює тістом, не віддерешся. Спереду тісто підтримують шовки, а там, де мусили би бути сіднисті форми, там колихається, парує, підходить дріжжеве тісто, і так і липне до всього. А я тут причому? Причому я тут, питаю, що ви мене в тісто? Хух, ну нарешті всі булочки й кнедлі попхалися до виходу. І я  з ними. Хай живуть спільні креми й помадки! Я потерлася своїми боками об чиїсь боки, і лівий мій бік пахне ваніллю, а правий відгонить пересмаженою олією. Пірнули в темну кишку метро: рядочком, конвейєром, не підштовхуйте; лівим боком повернуся до оцього рум’яного кнедлика, а правим — до отієї пампухи, вона все’дно часником засмачена. Кишка метро випльовує людський фарш на вулицю. Обтріпуюся, злизую чужі креми з боків. Починаю трудовий день, хоч сонце уже за полудень. Хоча, чому починаю? Вже скільки зроблено! Ціле людство, ще одне людство могли би втворити. Але зробили розумніше: знищили, не втворивши.

Просто пальцем по животу — і все. І не треба ніяких бомб, газів, нітратів, напівфабрикатів, щоб його труїти.

Дзенькнути хіба своєму рогаликові? "Дивись-но, спробуй тільки повернутися вимазаним тим шоколадним кремом, що вчора! Що, сьогодні в цукатах? Ну, знаєш!"

А у присмерку знов випорскує людство на спину. "Слухай, може його консервувати? Заселили б якусь планету, чи хоча б острів безлюдний." А так куди його? Тримаю в жменях наше ненароджене людство. Симпатичне, бо наше. Бо ненароджене.

***

© Лариса Слюсак. Всі права застережені.