Лариса СЛЮСАК
* * *
А душі зникають,
як вітер в зіницях.
Повільно. Невпинно.
Так страшно
на мить
у собі
зупиниться
і голосу вітру не чути.
Вогонь догорає.
І тліють жарини,
все глибше
у себе
ховаючи
світло.
І вже не знайти,
не дістать,
не зігрітись
тим попелом сивим.
В холодному дзвоні дощу
кам’яніє
дихання печалі.
Глибінь темно-синя.
Ні зірки. Ні свічки.
Лиш гострі осколки
дзеркальні.
У ніч з павутини
ти двері відчиниш —
осколок душі
проткне мені серце
і тінню крізь очі
розтане у ніч.
А лишиться холод
і вікна без свіч.
***
© Лариса Слюсак. Всі права застережені.