Лариса СЛЮСАК
 

ПІТЬМА
 

Я боюся, коли надходить вечір. З ним насувається пітьма. Ловиш її пальцями, а вона твердне, і намацуєш руки, плечі, губи… Здуріти можна від самотності. Тоді я тікаю. Від себе. Ну, хоча б до театру. Дехто з моїх знайомих каже, що коли жінка одна ходить до театру, значить, вона шукає знайомства. А я люблю забитися у куточок напівтемної ложі і насолоджуватися відчуттями, грою їх відтінків. Десь за межею ложі і свідомості пропливають зачіски, обривки фраз, посмішок, але вони якісь нереальні. Реальне — життя на сцені (якщо воно є) і життя власних думок і почуттів, які вперто вимагають автономії.

Цього вечора, піддавшись вимогам своїх автономних мучителів і загальному ажіотажу, що панував серед театралів міста (у грошовитих обивателів текла слинка: режисер зі скандальним ім’ям і гучною славою привіз свій театр — "справжню" живу еротику!), я, пробивши численні кордони контролерів і швейцарів сліпучими посмішками, холодом неприступних манер, неймовірними хитрощами пробралася на балкон і завмерла, боячись щось зруйнувати в собі, порушити стороннім дотиком.

Гнучкі тіла, музика, оголення душі… Я боялася і хотіла, страшенно хотіла, і хотячи так  боялася доторкнутися до тієї душі (а, може, до власної?). Страшенно мучило: дорослий чоловік, закоханий у маленьку дівчинку (Лола, Ло…), бажаючий її своєю гарячою плоттю… Підсвідомо хотіла довести всім, всьому світові (і собі), що він не збоченець. Він… шукає красу. Нещасний. Бо, ледь її вгледівши, вже втрачає безповоротно. А, може, я хотіла зрозуміти себе? Докопатися суті збочення і суті краси?

Коли він пішов від мене, зрозуміла, що не кохала. Він був потрібен тільки як втілення чоловічої краси. Саме за цим тужила плоть. А душа кохала іншого: чисто, цнотливо. Душа жила своїм життям, плоть — своїми бажаннями. Отримавши в дитинстві пуританське виховання, я ще соромилася задовольняти своє тіло сама: а раптом це збочення? І як же тоді з пошуком краси і гармонії?

…Нагло хльоснуло запитанням згори. Спам’яталася. Якийсь молодик сідав поруч. Кутиком ока відмітила елегантний гірчичний костюм, акуратну зачіску, неголеність під Мікі Рурка. Він не заважав, але, розчиняючись у просторі й музиці, я мимоволі натикалася на його погляд. Він був тим стверділим простором, який не плавився у моїй хворій уяві.

В антракті я не люблю змішувати мистецтво зі шлунковим травленням і задоволенням поштовхатися в буфетній черзі, але коли молодик запросив випити шампанського, не відмовилася. Прозаїчно було б заводити якесь знайомство, він, мабуть, теж це розумів, хоча на неголеному обличчі і відбилося легке розчарування від моєї відмови на запросини до "вечері". Він, певно, щось іще говорив, бо його губи то розтягувались у посмішку, то складалися у рурочку до цигарки, і якісь скляні звуки, розбиваючись об моє мовчання, дзенькали на дно бокалів. Здається, ми мило розпрощалися.

Я вже вростала в оголеність душ на сцені. Було боляче й шкода жалюгідного чоловічка, який порозстібав усі гудзики душі, поскидав лахміття моралі й хизувався (а, може, соромився?)  оголеними виродкуватостями, які люди, як правило, ховають і від самих себе. Врешті щось мене пронизало: ні не я винна в тому, що мушу сама заспокоювати своє тіло, і не якийсь чужий чоловік, якого я не хочу, а підгнила мораль, яку котре вже століття зшивають докупи білими нитками. Це вона затуляє красу від очей, вона робить людей людинками, жалюгідними, ницими, смішними. Мораль не є ані істина, ні добро, ні краса. Вона є рабство. Чому на мене оглядаються? Я кажу про це вголос? Молодик давно щез. Випарувався. Може й собі випаруватися? Лишити сукню, туфлі і випаруватися?

…Обережно ступаю по блискучому мокрому асфальту. Йду куди? У свою стверділу пітьму? До нього? До кого? Що треба від мене цьому чоловікові із хтивими очима?

Я була дикункою досить довго і не могла ніяк усвідомити, чого від мене хочуть чоловіки. Вони липли до мене на вулицях, у транспорті, у театрах. Говорили компліменти, а в очах було щось важке й липке. Усвідомивши свою незрозумілу силу над ними, почала експериментувати. Граючись, я позакохувала в себе хлопців моїх подружок. Вони по черзі приходили освідчуватися в коханні, а я відсилала їх назад, до подружок. Мені навіть не було їх шкода, коли плакали. Було смішно. То був істеричний сміх. У такі хвилини я панічно боялася самої себе. І в той же час  страждала, безнадійно кохаючи, маючи занадто дурної гордості, щоб в тому признатися.

То куди ж тепер? До того витвору з маркіза де Сада, усіх укупі коханців леді Чаттерлі і Мікі Рурка? Він такий хисткий, той витвір з глиняної уяви: варто штовхнути його сильному чоловікові, і він розіб’ється на череп’я. Але і сильний чоловік, певно, такий самий витвір хворої уяви.

Лишається пітьма. Тверда, реальна, з усіма невигаданими формами. Невже тільки пітьма, самотність і масні погляди?

***

© Лариса Слюсак. Всі права застережені.