Лариса СЛЮСАК

СПОВІДЬ БІЛОГО ТЮЛЬПАНА

Нехтувати квітами — значить зневажати Бога.
Тюльпани найпрекрасніші з усіх квітів. Тому той,
хто нехтує тюльпанами, безмірно зневажає Бога.

А.Дюма "Чорний тюльпан".

Ця казка написана морем
(море як контур серця),
де музика крапель крилата
й солоні цілунки хвиль.
Моя сліпуча білість
й твоя оксамитна твердь
зродилися з піни моря,
моря у вигляді серця.

Ти квітка із чорного каменю.
Я квітка із білого каменю.
Ми виточили,
ми витончили
один одного.

І цим

прекрасним вигинам стебел,
прозорим пелюсткам із каменю
ніколи разом не бути.
Ніколи, ніколи, ні…
І не затуляй мені
вуста поцілунком.

Знаєш,

що парні квіти — до смерти,
що парні квіти — до суму,
що парні квіти — до сліз.
Ти чорний тюльпан.
З глибоких
фіолетових прожилків ока
чорний вогонь спопеляє
і свічність творить в собі.
Ти чорний тюльпан,

я — білий.

Пелюсток прозорі заглибини
ховають в собі перлину —
росинку, а чи сльозу.
Ти чорний тюльпан.
Агатом
висвічує погляд опівночі
і топить пахучий морок
в глибинах твого єства.
Ти чорний тюльпан.

Я — білий,

молочний, матово-стиглий,
ніби й не кварц застиглий,
а з білої глини хіба…
Ти — чорний тюльпан.

Я — білий.

Ми — в вазах свого єства…

А, знаєш, коли народжується
туга і тендітна билинка,
вона світлим тілом прозорить,
сміється коханню й весні.
У світі квіток, ти знаєш,
Кожна хвилина — вічність,
Мить — як життя,

а кожен

подих — то шал кохання.
Світ той натхнення творить,
творить красу і світло.
В ньому нема потворного,
як у світі людей.
Бо світ квіток — для кохання,
бо світ квіток — для краси.
А люди ті квіти — на продаж,
на цвинтар і на смітник,
вінчаючи горе смертю
пелюсток і бадилин…
Ти бачив коли-небудь диво:
як сонний бутон оживає,
виструнчуються пелюстки,
і юна пахуча квітка
розтуляє несміло очі,
сміється назустріч сонцю
і купається у коханні?
Лише мить…

Через мить

зітхають,

засинаючи,

пелюстки —

це прекрасна миттєва старість
і, як сон — забуття чи смерть…
Прожити би як ця квітка:
кохання як сенс життя.
…Ти знаєш, коли зрізають
силоміць іще юну квітку,
вона завмирає з болю
й кохання німіє вмить,
не бажаючи помирати.
Так боляче (віриш?) знати,
що ти народилась не квіткою,
що світ — величезний смітник.
Але моє тіло — пелюстки,
але твої руки — листочки,
обійми мене, обійми…

Кожен барвистий метелик,
що пестив мої пелюстки
сп’янілий падав потому
в нетрі життя густі.
Там його підбирала гусінь,
І згодом вони вже дружно
Творили свою сім’ю.
Ми ж із тобою, тюльпане,
квіти, беззахисні й горді.
Як мені крок до тебе
ступити, щоб не зламатись?
Я біля тебе близько,
та лиш метелики пестять
спраглі мої пелюстки…

Скажи мені, чорний тюльпане,
чому не шукають люди
кохання у кожній миті,
а щось говорять про вічність
і творять буденність слів?
Коли тебе обвінчали
із вазою кришталевою,
хіба ти того хотів?
Хіба не кричав ти німо,
що солодко стебла в’януть
від запаху матіоли?
Що в місячнім світлі млосно
метелики крилами ваблять?
Що спалахи запахів, звуків
Миттєві і є коханням?
Краса, вона ж не холодна
(хоч кров зупиняє в жилах).
Вона як вогонь, як спалах,
як наше квіткове кохання.
О, чорний тюльпане, як же
холодно ув обіймах
ції кришталевої вази!
І це називають вічним?
О, чорний тюльпане, в’яну…

Кожна жінка — то квітка.
Як час надійде, і земля
віддасть їй найкращі соки,
вона затремтить до сонця,
вона поцілує вітер,
метелика пахощі змусять
її пелюстки розкритись
і радість життя відчути.
До заходу сонця буде
вона упиватись коханням
і світлом стебло наповнить.
До ночі, лиш тільки до ночі
триває квіток блаженство.
Сміється квітковий бог
і благословляє шаленство
трепету листя рук,
мармурових прожилків,
що просяться до цілунку.
Хіба ще не каламутить,
хіба не стрясає струмом
твою скам’янілу суть
цей поклик, оце бажання,
закладене в стебла богом
кохання, квіток і сонця?
Поглянь-но, лицарю чорний,
вже з каменю проростають
тремтячі тугі пагінці…

В нічнім напівсні молили
спраглі кохання квіти
свого квіткового бога,
щоб їм допоміг з’єднати
обоє начал в одно.
І бог посміхавсь прихильно:
Золотосім’яний дощ
засіяв гарачі пелюстки
кожної із квіток.
Я відчувала, як з кореня
стеблом піднімався дрож,
пелюстки враз затремтіли,
розкривши пахуче лоно,
а з дощової краплі
проклюнувсь рожевий пуп’янок.
Він ріс, все темнів і важчав,
все тверднув, і ось, нарешті,
сам розшукав дорогу
до темних глибин блаженства.
І в кожнім храмі з пелюсток
на честь квіткового бога
почавсь ритуальний танець.
Вмивалися стебла медом,
що крапав із пелюсток.
Він крапав на землю щедро —
ми зовсім-зовсім не дбали,
щоб мед позбирати в соти,
творили свою гекатомбу
Іштар і квітковому богу.
Скажи, скам’яніла квітко,
хіба це не чудодійно:
невинність принести в жертву
великій богині Іштар?

Наші тіла, тюльпане,
мала би пов’язати
поясом Афродіти ніч.
Щоби аж під ранок
з потомлених наших стебел
вродилася нова квітка.
Ні, не тюльпан. Фіалка,
пахуча і ніжна-ніжна,
як щедрий квітковий бог.
Та ми із тобою — квіти,
і нас не навчили знати,
що можна отруту в стеблах,
кохаючи, принести.
Тому так безпечно раділи,
спліталися в мареві щастя,
а вже на зелених віях
невидимий біль застиг.
Зчорнілий у розпачі погляд
покреслив безжурне небо
і запитальним знаком
упав до змертвілих ніг.
Німим закричала криком
обдурена кимось душа:
ти думала, серед квітів
немає болю і зради,
немає розчарування,
смерті, суму і сліз?
Ти виткала собі мрію,
Наснила красиву казку.
Ти просто тікала від себе,
Тікаючи від життя.
А стебла зірвали до пари
в слизьку і холодну вазу,
парні ж квіти —до смерти,
парні квіти — до суму,
парні квіти — до сліз…
Торкаюсь тебе листочком:
о, як ти дзвениш кришталево!
(як холодно, як байдуже!)
Ти став кам’яним за ніч.
Ти — з чорного свічного каменю
і весь такий граціозний…
Тут сон мені груди здавлює
і я прокидаюсь.Господи!
Я б зараз молилась, може,
якомусь квітковому богу,
та небо таке святкове!
Ну, як йому сповідати
маленькі земні тривоги?
Ну, як йому набридати
Зів’ялим квітковим "я"?

Лицарю ночі, слухай,
нарешті я зрозуміла
це незбагненне диво —
кохання двох квітів.

Двох

Ти — чорний тюльпан.

Я — білий.

І разом нам не судилось
ніколи бути, Ніко…
З тобою ми загубили
ту третю квітку кохання,
святу, як квітковий бог.
Про неї ми не згадали
до заходу сонця. Що ж…
Тіла наші скам’яніли.
Тепер ми у різних вазах —
Ти чорний тюльпан,

я — білий —

у вазах єства свого…

***