Анна БІЛА

ЧЕРВОНИЙ БЕНКЕТ ЧИ ФІЄСТА СМЕРТІ?

Схід народжує мертві канцони.
Схід народжує знову Христа…

Історія цього поета ніби нічим не відрізняється від історій тисяч і тисяч “простих хлопців”: родина шахтаря, середня школа на задвірках Донбасу, петеу (видавнича справа), служба у війську (Кос-Арал – зовсім по стезі Тараса Григоровича), філологічний факультет Донецького університету… Але все життя - як наполегливе прагнення бути, і бути собою, порозуміти себе. Тому і вірші цього поета є не зовсім і не завжди вірші – сліди важкого знеособленого шляху – то пішки, то автостопом. Нотатки на зупинках.

Спочатку поставали поетичні спостереження, миттєві замальовки – вражень, пейзажів, облич, в яких, втім, відкривалося зацікавлене, живе і по-дитячому незахищене око напівпоета-напівстудента (напівкоханця-напівестета?):

Зоряна ніч
двоє
погляд
поцілунок
єднання
провалля в безодню
кохання

Зоряна ніч
самотній Всесвіт
сивий та незрозумілий
незбагненний
як ці Двоє

У ранніх віршах так по-дитячому щемливо пахнуть квіти (а не вмирають, як пізніше), руки батьків, так заливає світ сонячна повінь (а не кров), що не віриш у вік поета – двадцять три, і позаду вже радіаційні ландшафти Казахстану. Втім, стримана і не романсова туга натякала вже тоді на болісні духовні шукання – без часу і мети, а простота і лаконізм форми давали підстави говорити про орґанічне побутування поезій Олега Солов’я в межах східноукраїнської традиції.

Перші збірки - звичайно, саморобні – ілюстровані ґелієвою ручкою: риби, дощі, ропанки, рослини, комахи, повії, бруківка… Перша збірка – “Арабески”, ніби вслід улюбленому мистцеві, духівникові, Миколі Хвильовому. Більшість з ранніх віршів О.Соловей не включить у наступні друковані збірки, ніби соромлячись незайманості почуттів. Бо попереду – занурення в інші враження, і передусім у місто, цей щохвилинний стрес, багатоплощинний меґаполіс, в якому кожен знаходить продуховину для власних біо-соціо-культурних потреб:

Кав’ярня, вулиця, бульвар –
Усе таке знайоме.
І тінь свинцевих хмар
У небі вечоровім…

Це місто я люблю,
За що – не знаю.
Шевченка, вулицю, ліхтар, –
Мов жінку, все кохаю.

Самвидавча збірка Олега Солов’я “МІСТО” побачила світ у жовтні 1998 (Донецьк, “Кассіопея”) і містила ранні поезії 1990-1996 років. Незважаючи на тенденційну цитатну назву, – зрозуміле наступання на п’яти М.Семенкові і В.Підмогильному –, “Місто” О.Солов’я було явищем, хоч і не поміченим ні в східних, ні в західних кресах держави (що повністю вкладається в концепцію життя цього поета).

Тлумачення образу Міста – нудного, банального, задушливого, тифозного, кислотного, прекрасного, величного… – у зв’язку з ремінісценціями з 20-х - не задовольняє. Чому? – бо це місто-на-задвірках (яке йому діло до нас, а нам до нього?) наскрізь непоетичне від створення і донині –, з постатями Хама і Повії (йому далеко до Еліотівського спруту або до анатомічно дослідженого міста Антонича). Отже, годі говорити про новий образ міста. Він все той же. Але головним персонажем збірки виступило не Місто, а герой, ним випещений і ним же доведений до фізичного розкладу “…на нашій – не своїй, / І не чужій, отруєно-Вишневій Україні. / Від раку чи цирозу…”. До цього схибленого Міста пробивається і степ, і чебрець, і конвалії, проростає бруківку деревій (відчуйте, як до нього, здираючи емаль, проривається попередній, ще незаймано-дитячий автор “Арабесок”!), але простір Міста зроблений з іншого різновиду матерії і породжує інше слово, інший текст. Як би не хотілося герою відбити своє мислення в житті цього Міста, він є безнадійно самотній – як українець, степовик і чоловік. Місто в цього поета, як не дивно, конотується з образом жінки – це досить своєрідний випадок, втім, легко пояснюваний в контексті урбаністики 20-х: аванґардовий поет-завойовник, герой-ґвалтівник, що наповнює аорти хворого міста свіжою кров’ю:

Я знаю –
це місто прагне крові.
Його майдани-вівтарі
чекають нашої любові.
Ти ляжеш на асфальт
без сорому і болю.
А десь далеко хтось
запалить свічку чи тополю…

Мотив Галі, котру “повезли з собою”? Або футуристична обробка теми кривавого міста? А може, мілітарний мотив, нереалізований імпульс патріотичного мортідо?.. Напевно, синтез, бо не випадково з’являються урбаністично-еротичні рядки “…Колюся героїном. Кохаю синій тротуар”, – адже для філолога О.Солов’я “кохати синій тротуар” не тотожно “любити…”.

Збірка “Місто” дає відчуття безперервного потоку емоційних вражень, – раптових, розмитих, хаотичних, – при співучасті читача вони прочитуються як поетичний текст із майже музичними ляйтмотивами: Туман. Осіння мжичка. / Все місто / мов з картини / імпресіоніста. – Вже осінь. Листя сумно опадає. / Осінні тягнуться тумани, / у вікна вітер завиває, / і миє скло дощами. – У млі осінні терикони. / Дерева геть оголені й сумні. / Далеко тьмяні й сірі гони, / і срібна крапля на останньому листі… Імпресіоністична розмитість тонів, плинність часопростору, фраґментарність вражень і відчуттів – все це нагадує дзеркало озера. Зрідка його самозаглиблений спокій порушує поривчастий вітер – і тоді озеро вкривається зиб’ю, і знову, так же раптово, затихає, зазираючи не в безодню світу, а в свої потаємні глибини.

І в наступних збірках поет фіксуватиме найтонші зміни позасвідомого потоку відчуттів – через тональність пейзажів і, що особливо звично для аванґарду, – через мікроінтер’єр житла і макроінтер’єр міста. Часто наш Homo urban обирає найпростіший і найбезпечніший ракурс спостереження, – крізь рожеві фіранки вікна свого помешкання, що є притулком, фортецею і, водночас, замком муз (…У шиби б’є вода, / й літа в кімнаті муха. / В кімнаті тихо, / вітер за вікном. / З вікна мого / так добре чути Осінь… – для порівняння візьмемо і з пізнішого періоду, – як увиразнюється предметність урбаніки: картинки побуту / звичайні – / забльована фіранка / холодний чай / дві тисячі книг / кольоровий гамак…). Але найбільш виразними в “Місті” є ситуативні малюнки “на бульварі”, ніби наївно рефлексивні, а насправді стримані та жорстокі, як, наприклад, у віршах “Старий на милицях на розі…” і “Проблема хліба”:

Стара голодна просить хліба.
Я дав їй крихту, мало дав.
“Проблема хліба”…
Я десь таке читав.
І соромно, бо 5 копійок дав,
а гривню – ні – заначив.
У Підмогильного читав,
а нині от побачив…

Зацікавлює у книзі “Місто” і підключення до поетичного тексту хронології, що не є проявом авторського педантизму, але принциповим художнім компонентом: процес творення і сприйняття лишається незамкненим, як для автора, так і для читача.

За “Містом” постала нова книга віршів “МАРҐІНАЛІЇ” (Донецьк, “Кассіопея”, 1999), в якій найсильніші вірші (“Intro”, “На святі Воскресаючого Духу…”, “Час”, “Я напишу історію трави…”) відкрили читачеві творчість О.Солов’я в новому ракурсі – з’явився глибоко трагічний мотив світу сакральної самоти – безлюддя серед людей:

Писати мовою маленького народу,
(якихось п’ятдесят мільйонів!),
це – щонайменше – весело.
Сидіти й малювати
таємні для навкола знаки…

Зручно, схопивши перші рядки вірша, включити О.Солов’я до українського ґетто – як представника східноукраїнського андеґраунду дев’яностих, проте подібна спокуса систематичного критика-симпатика тотально спрощує авторський світ, призводить до руйнування ламких потаємних сфер, – чи не вони ведуть нас до Поезії?..

Процес творення розглядається автором як сакральне і – між рядками – а, отже, за межами загальноприйнятого розуміння, поза пізнанням інших. Назва "Марґіналії" акцентує на принципі: автор ставить у центр те, що прийнято вважати вторинним (несхопне звиклим оком біожиття маленької людини на тлі функціонування орґаніки (sic!) міста), і нарікає істинним, – Текстом. Поет обертається лицем до “просто людини”, яка є і має право бути (чи не тому Олег Соловей цілком серйозно називає себе пролетарським письменником; і це визначення – поза межами богемного ексґібіціонізму). “Марґіналії” – це також виступ проти конвенційного сприйняття, якщо розуміти під тим не лише міщанство, як у хвильові 20-30 роки, а загальновживане хамство, байдужість, отупіння здичавілих від тиску цивілізації істот.

У “Марґіналіях” відкрилася цікава риса поезії О.Солов’я – раптові емоційні та рефлексивні знахідки, “осяяння”, котрі не назвеш поетичними прийомами. Поєднання в його поезіях грубої відвертості (іноді – до цинізму) з майже дитячим, часто наївним (до сентиментальності) світовідчуттям робить збірки неоднаковими, нерівними і дещо осібними в сучасному літпроцесі. Проте саме в цьому поєднанні – особливість авторського поетичного стилю періоду “Міста” і “Марґіналій”:

Душа людини –
мов смітник…
Усі плюють,
Кидають недопалки,
Брудний папір,
Тампакси, банки…
І це природньо, так
І має бути.
Я теж до цього звик.

Кохання, що залишає спрагу і сни-ґалюни, маячня у “сновидній екстазі”, творення у хворому місті на марґінесах цивілізації (і на берегах власної непогамовно хвилеподібної свідомості) звучить у віршах О.Солов’я не романтично, а трагічно. Смерть у цього поета часто постає жаданим вирішенням. Мотив ескепізму, втечі у смерть, є концептуальним, адже смерть є, врешті-решт, опіумом, екстрактом, більш інтенсивним переживанням самого життя: …Вино поезії – / Луї Детуш і Хвильовий… / Оптимістична крапка в скроні. / А над усім – / тотальна самота – / як подарунок долі…

Природнім здається зрощення еротичної теми у “Марґіналіях” з мотивом смерті або ґвалту, - кохання осмислюється як ірраціональний і фатальний потяг, що несе тільки біль і душевний розлад. Вірш “Давно вже спить пустунка Беатріче…” є одним з найбільш авторських. Світ сказився, бо живе одним бажанням ґвалту іншої істоти. Буратіно ґвалтує “усміхнену" ( ! ) Мальвіну (і в глибокому “чистому” сні це спостерігає Беатріче); Тарантіно ґвалтує мистецтво; смерть, рівно як і янголи, нудить ницим бажанням зґвалтувати весь світ.

“Цілий світ в особі цього Міста передстоїть переді мною. Осягти? Завоювати? Пасти ниць?”, - мислив автор у попередній книзі віршів. А тут все зґвалтоване – за неписаними законами світобудови. Це вічне коло життєсмерті неподоланне. Чи можна говорити про епатаж? – Певно, ні, – виключно про формули катастрофи, як внутрішньої, так і зовнішньої, міжлюдської, всесвітньої.

…Тваринна хіть самиць
у вересні чи в травні, –
Це є найменша із дурниць,
коли самиці гарні.
Звіряча кров пульсує ув аортах,
а перший сніг – це просто листопад.
Почуйте сміх в абортах
ще нецілованих дівчат!

Наразі – збірка “ФІЄСТА ІНФІКОВАНИХ”, що вмістила вибрані поезії 1993-1999 років. Збірка відбиває тривалий і неоднорідний шлях автора. Але йдеться не про “творчу стезю”, а про шлях углиб, – до коріння своєї душі. У певному розумінні ця збірка символізує завершення духовного формування поета.

Якщо попередні поетичні книги О.Солов’я розгорталися як ліричний роман, то “Фієста” є спробою маленького драматичного дійства, що складається з трьох “актів”: місто – марґіналії – фієста, – кожен із яких проґнозує власний простір і закони відчуття світу. – Ще б пак! – адже кожен “акт” інтермедії для інфікованих (заражених домислами цивілізації, інтелекту, іржею урбаніки) освітлює духовний світ поета в різні часові періоди – за невеликими виключеннями збережено часову відповідність у межах циклів. Отже, “Фієста” обіймає кілька поетичних збірок і кілька художніх “облич” автора.

Світовідчуття цього поета доволі складне, і звичайному читачеві впадає в око його схильність до самонеґацій. Заперечення довкола виникає як наслідок тотального розчарування у спроможності нації і людини, в історичній перспективі, а головне, і це незалежно від теми рефлексій, – у людяності законів світобудови. Проте, як і Генрі Міллера, О.Солов’я не обходить проблема гуманності, гуманності у тому дешево-побутовому, філістерському розумінні (сам автор сказав би – буржуйському); бо єдина справжність людини – у симультанності сприйняття, в біосфері її імпульсів. І цю справжність автор не надумує, він пізнає і пише її з себе, бо все інше, за межами вулиць і підвалів, є не життям, а літературою:

…В кафе за столиком сидів,
тягнув поволі каву.
в пахвині десь зароджувався гнів,
І ти замовив страву.
Але віддав її бомжам,
і майже пачку сиґарет.
Із кола їх найкраща фам
сама просилась на мінет…

Автор має всі підстави бути жорстоким – у першу чергу до наскрізь зогнилого, лицемірного світу, котрий потребує щоразової збучки. Це існування потребує биття, а не лише “ляпасів доброму смакові” і навіть “тручення”. Тому закономірними постають, на перший погляд читача, цинічні рядки:

…ми всі закохані й щасливі
а десь на споді в кожного своє
ми всі усміхнені і хтиві
і тут лише чекай чи він тебе
чи ти його жулавський чи бліє…

Поет не дбає про пластичність образів, довершеність форми. Навпаки, його стиль характеризує роз’ємність. Особливо відчутно це у “Фієсті”, і читачеві необхідно чимало попрацювати, щоби з’єднати всі роз’єднані кубоплощини, подолати еліпсис думки, вписати в коло гіпстеричні фіґури, що населяють цей дисґармонійний сумно-веселий простір. І перш за все – осмислити особистість поета-гіпстера. Говорити про “аутсайдерство” чи “марґінальність” не випадає, тим паче ця термінологія надужита і через те метафорична. Гіпстеризм – у сенсі виламування за межі сприйнятого (і вже як наслідок – конвенційного), як варіянт українського “бітникізму”, щоправда запізнілого, та, як завжди, закономірного і вчасного. Самовираження поета доби “Фієсти” інтенсивне, нонконформістське. Ці вірші вибивають ґрунт з-під ніг у “нормальної”, соціально стабільної, але ще не скам’янілої людини своєю жорстокою відвертістю і відкритістю темним, непричесаним, сторонам існування. А що продертися до людини найпростіше крізь біопсихічне (тут – безперечний досвід і Генрі Міллера, і Миколи Хвильового, і Євгена Плужника), то поет не гребує жодними “збудниками”:

мої щелепи рухаються плавно
духмяно пахне мак
мої легені травлять
безпечний зовсім аміак
мої рефлекси сплять
і п’яні геть від кайфу чоловічки
за мене жодна б…ь
у церкві не поставить свічку…

При зовнішній простоті (іноді – до межі банального) окремих поетичних рефлексій загальне полотно збірки складне. Читач просто змушений привласнити собі дюжу частину авторських відчуттів або, щонайменше, обрати примружено іронічний ракурс його світобачення (…який мінорний цей мотив / який безмежний степ країни / ти марно панну не зігрів / а що коли загине?..). Тоді книга віршів постане розлогою оповідною тканиною, з динамічним малюнком.

Особливої уваги в циклі “Фієста” заслуговують дві поеми для інфікованих – “Рух у напрямку Еспанії” і “Зима у серці”. Перша близька світовідчуттям інвективам “Оксамитові революції…” і “Під сонцем твоїх провінцій…”, – загостреною, дисонансною, але осмисленою реакцією на пост-історію українського (Під сонцем твоїх провінцій / ще й досі солом’яні стріхи / шевченкові хати і заспані коні / дівчата ще й досі співають гриця / і виглядають по кількох абортах / упевнено й незаймано-цнотливо… – …а втім є й момент позитивний / бо відсутній так званий синдром / і не треба ходити на цвинтар / і не треба брехати дітям: / отут ми стояли насмерть / де нині стоїть ґастроном). Водночас “Рух у напрямку Еспанії”, оманливий своєю напівекзотичною назвою (це звичайний стьоб, неунормований хід поетичної лоґіки), концентрує квінтесенцію існування, маленький всесвіт мистця – пролетаря – людини. Поет продирається крізь товщу ужитково банального, крізь площину сартрівської нудоти – до іронії і самоіронії, бо лише вона здатна вийняти відчуття живої, непідробної

реальності зі щоденного скніння:
…а на землі триває рух
можливо – в бік еспанії
де баски гори виноград
а на землі
хтось непомітно наблював
у твій улюблений гамак

це справді весела гра
(не в сенсі – куди
а в сенсі – як).

Невеличка поема для інфікованих (авторське визначення жанру) “Рух у напрямку Еспанії” є одним з найцікавіших абсурдистських творів О.Солов’я. Тут на повну силу проявилися особливості авторського художнього мислення: небажання будь-яких компромісів та узгоджень (мовних, ситуативних та інших), артистизм і тонка іронія по відношенню до найглобальнішої людської проблеми – прийняття чи неприйняття огрому життя. Автор ніби увиразнює провідну К’єркеґорівську думку: “Життя – це не проблема, яку необхідно вирішити, а реальність, яку необхідно пережити”, і бажано пережити, – додає поет, – весело, з шопінґом, факінґом і келихом пристойного вина (еспанія ближчає / кожного дня / вона в кожному коркові / і у кожній склянці вина…).

“Зима у серці”, навіяна Клодом Соте, по-іншому розвиває тему звільнення від екзистенційної порожнечі, – від пустельної безсенсовності у стосунках двох людей, стосунках, що не приносять обіцяної радості, а лише мовчазне поглинання черствого хлібу годин і днів:

…питає:
чого тобі серце?
а серце мовчить
мовчить
питаю:
чого тобі панно?
якого такого кохання?

а панна мовчить
і жадібно ловить повітря
і губи тремтять
але – ти вже доросла
дівчинка

Де відшукати ліки проти оціпенілої байдужості, проти приступів нудоти? – Їх немає, немає! – сміється злий геній автора. Великий лікар – Час – насправді є канібалом або, в кращому випадку, дурним п’яним доктором (зима у серці – / це просто така хвороба / просто – дешева хвороба / що лікується швидше / за будь-яку нежить…). Тому краще смерть, ніж животіння, тому бажаною стає фієста аґонізуючого міста, інфікованої плоті, апокаліпсис емоцій, танець смерті.

Поезію О.Солов’я, це відчувається з першого враження, менше за все характеризують наскрізні інтертекстуальність, алюзивність, так популярні у творах його постмодерних сучасників (наприклад, А.Дністрового, І.Андрусяка). Багатотекстовість, філологізм реальності постає тут лише легким, ефемерним тлом, часто потенційним. І читачеві не стоятимуть на заваді міріади обірваних перецитованих чужих реплік. Цей поетичний світ є гострим, гіпстеричним, але – цільним, моноавторським, автентичним, він зберігає всю партитуру відчуттів “я”-деміурґа і сприймається як орґанічний, живий продукт. Словами самого поета – “Між нами кажучи, / це був омріяний дискурс. / Було життя…”

Лівий берег Кальміюса,
липнем 2000 року

***