Олена СТЕПАНЕНКО

ДИПТАХ

на дні у слів є купіль — німота,
некаламутний біль про всіх забутих —
там білий птах Нізвідки б’ється в груди
і в пам’ять оберта земне буття

в садах німоти тіні — ти і я
у наготі завчасного прозріння,
що смерть (хоч і з наступним воскресінням) —
то попіл із непрощених проклять

проходить день — на білім білий тать,
земля гойдає спійману колиску,
де Слова першого вишневі теплі бризки
чекають лиш на вибрані вуста…

шепоче птах, схилившись близько-близько:
— в нас путь одна — од зірки до хреста.

в нас путь одна — од зірки до хреста,
крізь небо ввись — до дна усіх безодень,
ступаєш крок — нестримне і природнє
тобі зростає пір’я на бинтах.

ти кажеш: смерть — то тільки битий шлях,
стара купіль на ймення “новий досвід” —
ми ж не ляльки, нам притаманний розпад…
— мовчи, мовчи! — то вже не ти — й не я

де ти — й де я? — пізнаю двері в снах,
крізь двері бачу руки, що на веслах —
по руслу позасоння лине скресла
не раз вже нами стоптана ріка

як вісник саду неминущих весен
мій білий птах Нізвідки виника.

1999