|
Данте АЛІҐ’ЄРІ
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ. ПЕКЛО
З італійської переклав Максим Стріха
ПІСНЯ ПЕРША
Здолавши півшляху життя земного, *
я раптом опинився в темній хащі,
бо втратив правоту путі прямого.
О, як повім про ті місця пропащі, —
бо дебр така постала непроглядна,
що й згадку страх не полиша нізащо!
Страшніш од неї смерть лише всевладна;
але й добро там довелося стріти,
тому про все я оповім докладно.
Не знаю, як прийшов під темні віти,
бо ж був я наче сонний під ту пору,
коли припало путь прямий згубити.
І ось коли дійшов я вже під гору,
яка викінчувала ту долину,
що серцю стільки завдала розору,
то глянув над собою — там вершину
уже торкнуло відблиском світило,
що кожну опромінює стежину.
Тоді тривога трохи відступила
від серця, що зазнало тої ночі
такої муки, що й сказать несила.
Немов плавець, що зморено крекоче,
на берег ставши із морської хлані,
і знов у згубний вир звертає очі,
так і душа моя, ще в хвилюванні,
однак тоді оглянути схотіла
стежини, для живих неподоланні.
Натомлене спочило трохи тіло
і рушив далі схилом я пустельним,
на землю тиснучи стопою сміло.
Та як під гору йшов тим пасмом скельним,
прудка пантера*, шкурою плямиста,
шлях перетнула плутанням ретельним;
і заступила овиди всі чисто,
метляючи весь час поперед зором,
що далі вже іти не мав я хисту.
Та ранній ранок променем бадьорим
і сонце, що з’єдналося з зірками
неначе перше перед світотвором,
коли любов божиста здвигла нами,
і люба та пора, і час ласкавий
мене тоді вернули знов до тями
надією, що згине звір пістрявий;
але ще дужчим я страхом знітився
при вигляді левиної постави.
Той лев* до мене просто підступився,
голодний, в лютості роззявив пащу
і окіл весь від рику затрусився.
А з ним — вовчиха*, схудла й негодяща,
за всіх на світі змучена жагою,
вона вже багатьох звела нінащо;
такою видалась мені жахною,
такого завдала страху очами,
що я зневірився зійти горою.
Мов той, що все життя громадив крами,
та, їх втерявши під лиху годину,
зітхає й журиться всіма думками,
так я, тим звіром гнаний у долину,
поволі відступав з гірської кручі
туди, де промінь сонця мовкне й гине.
І майже я на діл зійшов дрімучий,
коли з’явився хтось переді мною,
від довгого мовчання мов хрипучий.*
Уздрівши, як ішов він глушиною,
«О зглянься!» — я гукнув до сеї тіні, —
«хоч ким ти є: людиною, маною».
А він: «Я був людиною, хоч нині
не є вже. З Мантуї і батько й мати,
в Ломбардії місця мої родинні.
Під Юлієм родивсь, та в пізні дати;
за Августа благого в Римі жив я,
богів облудних мусив шанувати.
Поет був, оспівав без марнослів’я
із Трої путь Анхізового сина,
коли спіткало Іліон страхів’я.
Але навіщо знов ідеш в долину?
Чому не прагнеш на вершину милу,
що в ній — утіхи кожної причина?»
«То ти — Верґілій, мови повносила
криниця, що потік живить широкий?» —
його я запитав зніяковіло.
«Поетів інших світоче високий,
навчання довге і любов правдива
збагнуть дали твоїх томів уроки.
Ти — мій учитель, розуму пожива;
від тебе тільки я дістав у спадок
той добрий стиль, що хвалять шанобливо.
Та бачиш: звір тіснить мене в розпадок;
врятуй мене, о муже благостині,
бо жили всі дрижать від тих нападок!»
«Ти іншу путь обрати маєш нині», —
він рік мені, мої уздрівши сльози, —
«як вийти хочеш з гиблої пустині:
вовчиха, що через її погрози
кричиш ти, всіх тут, стрінувши, вбиває,
так що ніхто живий пройти не в змозі;
її натура дика й зла без краю
і робиться вона ще голодніше
потому, як поживу пожирає.
Багато парувалось передніше
із нею звірів, і ще більше буде,
та Хорт однак їй смерть завдасть пізніше.
Не з ґрунту, чи фальшивої полуди,
але з любові, мудрості й чесноти
між Фельтро й Фельтро* запанує всюди.
Італію він визволить з тісноти,
звершивши врешті те, за що Камілла,
Тур, Ніз та Евріал померли доти.
Вовчиху всюди гнатиме він сміло,
аж поки в пекло зажене нечисту,
ізвідки заздрість перш її зродила.
А нині вдвох рушаймо бадьористо*,
як проводир твій, за далекі пруги
я поведу тебе у вічне місто,
почуєш, як кричать з відчаю й туги
ті душі, що, караючись віддавна,
даремно смерть до себе кличуть вдруге;
і тих уздриш, кого щоднини справно
огонь пече, але вони веселі,
бо їх блаженства жде оселя славна.
Коли ж і в тій схотів би йти оселі,
достойніша душа* тебе вестиме:
а я лишиться мушу в цій пустелі;
бо володар над небесами тими
ані порушників його закону
не прийме, ані тих, що йтимуть з ними.
Ніде його могуть не зна кордону;
а там його твердиня й трон високий:
блаженні, що допущені до трону!»
А я на те: «Поете гостроокий,
в ім’я Творця, якого ти не відав,
веди мене туди без проволоки,
щоб долучився я скорботних видив
і брами доступивсь Петра святого,
побачивши усе, що ти повідав».
Він рушив уперед, я ж позад нього.
***
|