Данте АЛІҐ’ЄРІ

БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ. ПЕКЛО
З італійської переклав Максим Стріха

ПІСНЯ ДРУГА
 

День відійшов, і надвечірні тіні
з усякої душі земні турботи
ізкинули, а я на самотині

до того готувався, щоб бороти
шляхи трудні, жалями перейняті,
що вам повернуть пам’яті оплоти.

О музи, вас я кличу у посвяті;
о пам’яте, описуючи зріте,
яви себе в своєму маєстаті.

Я так почав: «Учителю маститий,
розваж найперше, чи мені під силу
ізнести все, що доведеться стріти?

Ти кажеш: Сільвіїв отець*, в могилу
не лігши ще, спускався до чертогу,
куди пускають душу лиш віджилу.

Проте, як супротивник всього злого
йому сприяв, то кожний, хто згадає
плоди звитяжні, зроджені від нього,

його вшанує, коли розум має;
бо в емпірейних небесах обрали
його отцем для Риму-міста й краю;

а те і той воістину зростали
як місце-свідок величі Петровій
і осідок його наступців сталий.

В мандрівці тій, що вкарбував ти в слові,
сюди прийшов він ствердити початок
звитязі папській і святій покрові.

Сосуд Обраний* тут прийняв узяток
тієї віри, що дає надію
і є шляху спасіння вірний статок.

Та як іти мені? Як я посмію?
Я ж не Еней і не Павло, й моєї
зухвалості ніхто не зрозуміє.

Дороги не здолать мені тієї,
боюсь, що безумом похід мій буде:
ти сам це тямиш з мудрості твоєї».

Як той, кому вагання крає груди,
хто з хоті й нехоті весь час новіші
будує заміри, й не йде нікуди,

так я стояв на темному узвишші,
той задум полишити вже готовий,
що був на нього зважився раніше.

«Коли збагнув я сенс твоєї мови», —
велична тінь тоді рекла до мене, —
«то страх тобою править безтолковий;

він часто навертає на хиренне
від доброго, — буває, так від тіні
на звіра нападає ляк шалений.

Щоб ти від нього визволився нині,
скажу, хто спонукав тобі спочути,
коли ти занепав у блуканині.

В журливім місці нашої покути
до мене донна та заговорила,
що я до неї послухом прикутий.

Ясніше від світил вона зоріла,
й від уст її нема ніжніш рум’янця,
а мова наче янгольська бриніла:

«О душе благородна мантуанця,
твоя довіку сяятиме слава,
достоту варта царського багрянця;

до мого друга доля неласкава:
зблудився він у горяній дебризні,
і скована страхом його уява;

боюся, зовсім стратиться він жизні;
я з неба про його почула лихо
і, може, спочуття вже будуть пізні.

Рушай же в путь скоріш — тут треба спіху,
нехай твоє мистецтво рятівниче
його спасе мені на вічну втіху.

Знай: це тобі велю я, Беатріче,
з висот зійшовши у глибінь смеркову;
мене ж саму любов до цього кличе.

Коли ж я перед Богом стану знову,
не раз тебе згадаю із хвалою».
І змовкла; я ж відрік на ту їй мову:

«Пречиста донно, вищиться тобою
весь рід людський над ті земні створіння,
що небо перше обійма собою.

Так любо слухатись твого веління,
що я боюся тільки опізнитись
і ревно докладу всіх сил та вміння

Але скажи: як зважилась спуститись
у край підземний з високості неба
в яке ізнову прагнеш долучитись?»

«Коли тобі про се дізнатись треба,
повім, хоч не спинятимусь розлого,
чом не страшусь я глибини Ереба.

Бояться слід тоді, як можеш злого
чогось зазнать, чи витерпіть немало,
коли ж бо ні — то і не бійсь нічого.

Такою з ласки Божої я стала,
що крізь вогонь проходжу безборонно,
і ваша не гнітить мене потала.

Спочула в небесах ласкава Донна
й жорстокий присуд легшим замінила
для того, перед ким трудна заслона.

Вона Лючію* кликала й просила:
«Твій вірний жде, потрібна підпомога,
хай буде з ним твоєї ласки сила», —

Лючія, ворог усього лихого,
в те місце, де з Рахіллю* я, сказати
прийшла мені: «Хвало правдива Бога,

о Беатріче, чом не йдеш спасати
того, хто вмів через любов до тебе
понад усім людським загалом стати?

Не чуєш ти, що лине плач до неба?
Не бачиш як змагаючись із шалом
нуртів грізних, він скоро стратить все-бо?»

Ніхто ані за щастям небувалим
не мчав так прудко, ані біг від скрухи,
як я, тих слів заскочена обвалом,

зійшла в глибінь з блаженних селищ духу,
ізвірившись на річ твою, з якої
честь і тобі, і всім, хто тебе слуха».

Вона скінчила мову і сльозою
потьмарились їй очі променисті,
мов квапила мене йти за тобою.

То ж я, їй несучи відрадні вісті,
порятував тебе від люті звіра,
що заступав благі стежки гористі.

То що ж? Чому, чому в душі зневіра?
Чом пострах не дає тобі рушати?
Чом досі сплять снага й відвага щира,

як троє донн благих стають на чати
твого добра в небесній високості,
і в добру путь зву я, твій провожатий?»

Так холодом нічним прибиті брості
лиш сонце визирає, знов ожилі
на стеблах тягнуться, нестримні в рості,

як я, відчувши знов себе на силі,
бо знов снага вернулася заснула,
так розпочав до нього речі смілі:

«О ти, ласкава, що мені спочула,
і ти, шляхетний, що спішив зробити
те, до чого вона тебе горнула,

твоєю річчю серце відігріте,
і знову прагне в путь іти з тобою,
вернувши перші заміри й обіти.

Ходімо ж, злиті волею одною,
мій князю, мій учителю й поете».
Так мовив я, і рушив він тропою,

а я за ним у нетряні бескети.

***










3


6


9


12


15


18


21


24


27


30


33


36


39


42


45


48


51


54


57


60


63


66


69


72


75


78


81


84


87


90


93


96


99


102


105


108


111


114


117


120


123


126


129


132


135


138


141

© Максим Стріха. Всі права застережені.