|
Данте АЛІҐ’ЄРІ
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ. ПЕКЛО
З італійської переклав Максим Стріха
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
Над головою в мене невгамовно *
похмурий гул звучав, і я збудився,
мов той, чий сон перервано гвалтовно;
і навкруг себе всюди роздивився,
на ноги звівшись, щоби розпізнати,
в якому ж то я місці опинився.
І вгледів: піді мною схил стрімчатий
збігає вглиб скорботної долини,
звідкіль довіку стогонам звучати.
Такі туманні й темні ті глибини,
що хоч би скільки в них стремів я оком,
та не розгледів би ні крапелини.
«У світ сліпий збігає путь сим боком», —
почав поет, ізбліднувши від того, —
«я йтиму перший, ти за мною кроком».
А я, побачивши його блідого,
промовив: «Як іти мені з тобою,
коли боїшся й ти, моя підмого?»
А він мені: «Тортурою тяжкою
там карано стількох, що жаль за ними
із блідістю ти сплутав боязкою.
Рушаймо ж сміло стежками трудними».
І він мене повів у перше коло,
що оббігало вирву незглибиму.
Йдучи за ним, почув я, що іздолу
самі зітхання, а не гострі жалі
бринять у вічному повітрі кволо.
Зітхають безнастанно від печалі,
а не від мук та слізної відплати
там діти, і жінки, й мужі бувалі.
А добрий вчитель мій: «Не хочеш знати,
які то душі зриш перед собою?
Дізнайся ж, перш ніж далі в путь рушати:
вони гріха не мали, ще й хвалою
відзначені, та їх не охристили,
то ж віри різної були з тобою.
До християнства ще зійшли в могили,
тому не прийняли Дари Святії;
я теж прийшов у їхній гурт віджилий.
Як нещасливці, а не лиходії
ми згибли, й мука нашої осуди
в тім, що живем бажанням без надії».
Великий жаль натис мені на груди,
коли я вчув, що в Лімбі на зітхання
приречені такі славетні люди.
«Поете, не зневаж мого благання», —
почав я, прагнучи здобути віру,
яка була б понад усі вагання, —
«скажи, чи за свою чесноту щиру
хтось вийшов звідси у благі чертоги?»
А він мені на те: «Іще допіру
ступив я на підземні перелоги, *
коли прийшов сюди до нас могутній,
позначений печаттю перемоги.
Ним визволений праотець покутний *
із сином Авелем, і Ной, а вслід —
Мойсей, законодавець преславутній,
і ветхий Авраам, і цар Давид;
з Рахіллю, батьком, кревними своїми
спасенний весь Ізраїлів був рід;
іще багато вийшло разом з ними;
та знай, що доти для душі людської
було іще спасення нездійсниме».
Говорячи, ми певною ходою
проходили крізь ліс, густий на диво,
крізь праліс душ, повитих темнотою.
Не довго слалася нам путь сумлива,
коли вогонь я вгледів на узвишші,
що морок розтинав палахкотливо.
Ще неблизькі туди стежини піші,
та бачив я крізь просторінь розлогу:
зібралися мужі там найславніші.
«Окрасо творчості й знаття людського,
повідай, хто там від усіх відмінно
вдостоєний відзначення такого?»
А він до мене: «Слава їх нетлінна,
що досі там, де ти живеш лунає,
від неба має шану рівноцінну».
Тим часом чую — голос промовляє:
«Вітайте найславнішого поета,
що тінь його із мандрів повертає».
Він змовк, і ось зі світлого бескета
до нас чотири йдуть величні тіні,
що їм ні сум, ні радість не прикмета.
І вчитель мовив, повен благостині:
«Поглянь: он той, хто меч трима в правиці, —
його найпершим шанувать повинні.
Бо то — Гомер у царській багряниці,
а другий — вправний до сатир Горацій,
а ще — Овідій та Лукан мужі ці.
Тієї слави гідні їхні праці,
яку той голос провістив для мене,
ми варті привітальних тих орацій».
Так я уздрів зібрання їх натхненне
й царя його, який найвищим співом
орлом ширяє над земні племена.
Порозмовлявши гуртом гордівливим,
вони мені вклонилися привітно,
і вчитель посміхнувся їм, правдивим;
та шана випала ще більш примітна
мені від них, бо шостим долучили
вони мене до себе доброхітно.
Ми йшли вшістьох на світлі крутосхили,
й про диспут наш не час тут говорити,
як там не говорить було несила.
І ось прийшли під замок гордовитий,
обнесений сім раз навкруг стіною,
і річкою прозорою омитий.
Мов суходолом, перейшли водою,
і, увійшовши в сім воріт високих,
спинились над зеленою лукою.
Там вздрів людей поважних, яснооких,
і любо їхньої було розмови
слів дослухать спокійних і глибоких.
Підвівшись на горбок осередковий,
освітлений, на всі боки відкритий,
я весь той окіл бачив понизовий.
На моріжку мені припало зріти
величних душ громаду превелику,
і досі я тим видивом зігрітий.
Електру бачив, з нею ще без ліку,
між ними був, крім Гектора й Енея,
оружний Цезар з поглядом шуліки.
Були Камілла та Пантезілея;
по другий бік я вздрів царя Латина
із донею Лавіною своєю.
Угледів Брута, що прогнав Тарквіна,
Лукрецію та Юлію, а з ними
Корнелію; а обік — Саладина. *
Тоді, повівши вгору ще очима,
учителя премудрих * я побачив
поміж філософами визначними.
Його з них кожний шаною відзначив,
і між усіх Сократа і Платона
наближенням до себе він віддячив.
За Демокрітом зрів я ціле гроно:
Фалеса, Геракліта, Діогена,
а з ними Емпедокла та Зенона,
й Анаксагора, і того, хто вчено
на зелах знався,* й Туллія, й Орфея,
ще й Ліна, Сенеку, — всіх достеменно.
Евкліда-геометра й Птоломея,
Галена, Авіценну й Гіпократа,
Авероїса, в книгах корифея.
Всіх не назву, — було їх так багато,
а розповідь задовга підганяє,
і в тім для велемовності загата.
Нас тільки двоє — вже шістьох немає;
мій вождь мене, лишивши тихі житла,
повів туди, де жаль повітря крає;
і ось ми там, де вже немає світла.
***
|