Данте АЛІҐ’ЄРІ

БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ. ПЕКЛО
З італійської переклав Максим Стріха

ПІСНЯ П’ЯТА
 

Так з першого зійшли ми в коло друге,
хоч менше розміром, зате повніше
і мук гірких, і тяжчих зойків туги.

Мінос * жахний на всіх там люттю дише,
і, зваживши прибулого провину,
належну кару кожному розпише.

Коли побачить тінь недоброчинну
перед собою, то про все спитає
і, знаючи на кожен гріх причину,

їй певне місце в пеклі призначає;
і скільки раз крутне хвостом круг стану,
на стільки ступнів долі та спадає.

Чергою йдуть до нього безнастанно,
і кожен присуд вислуха від нього,
а вислухавши, у безодню кане.

«Пощо ідеш до селища смутного?»
на час роботу кинувши, промовив
Мінос до мене, позирнувши строго, —

«Хто увійти сюди тебе вготовив?
Та не вповай на те, що вхід широкий!»
А мій привідця: «Ти б не лихословив.

Призначено нам спрямувати кроки
сюди за волею того, хто може
воліти, тож покинь свої наскоки». *

І став я дослухатись насторожі
до болісних ридань, бо ми ступили
там, де плачі гіркі й неперехожі.

Вже промені там жодні не світили
і все, мов море буряне, стогнало,
в час, як вітри зударились щосили.

Бо вихором пекельним вічно гнало
і шарпало там душі, взяті млою;
шпурляло їх, несло й перекидало.

Й тортурою намучені презлою,
кричали, скреготали всі й тужили,
на правду Божу сходячи хулою.

І зрозумів я: муку там терпіли
ті, що піддавшись на хотіння плоті,
спокусі грішній розум підкорили.

Немов шпаки, що крізь осінні сльоти
на крилах линуть хмарою густою,
так мчали душі злі в круговороті

звідтіль, звідсіль, зусюди темнотою;
і жодна їх надія не втішала
хоч на передих від тортури тої.

Мов журавлина зграя нездужала
у довгому ключі курличе тужно,
так і вони жалілися немало,

ці тіні, вітром несені навкружно;
І я спитав: «Учителю, то хто там
у вирі чорнім скаржиться натужно?»

«Найперша з тих, кого побачиш згодом»,
оповідати вчитель став тривало,
«була владарка багатьом народам.

У гріх розкошів так вона запала,
що там усі блудить були повинні,
аби ганьба її не плямувала.

То їй, Семіраміді, як дружині
у спадок землю Нін лишив розлогу,
де вже султан володарює нині.

А та — сама дійшла загину злого *
з любові, тим зганьбивши тлін Сіхея;
ось — Клеопатра, що грішила много.

А там — Гелена, що було від неї
багато лиха — Ахілл звитяжний,
що згинув сам від пристрасті своєї.

Парис, Трістан...» І здвиг весь неосяжний
побачив і пізнав я, що їм віку
утнув любові пломінь нерозважний.

І поки вчитель називав без ліку
мужів та пань, в часи минулі знаних,
я вчув у серці тугу превелику.

І так почав: «З усіх речей жаданих
одну вволи: я знати хочу все бо
про двох отих,* укупі вітром гнаних».

А він мені: «Лишень заждати треба,
як будуть ближче, й іменем любові
поклич — то й говоритимуть до тебе».

І щойно повів їх по тій розмові
до нас привіяв, рік я: «Нещасливі,
як можете, озвітеся у слові!»

Як голубків притулок зве манливий,
до любого гнізда навперегони
тоді несуть їх крила лопотливі;

так двійко те від почту круг Дідони
полинуло до нас крізь темінь млаву,
прибути спішачи на поклик оний.

«О душе милосердна і ласкава,
що опустилась крізь туманні змроки
до тих, що позначили світ криваво,

якби ж був другом нам владар високий,
для тебе миру в нього б ми благали,
бо в долі пожалів ти нас жорстокій.

Але коли б до нас розмову мали,
ми чуть вас раді й говорити з вами,
допоки вітер сповива оспалий.

Край, де родилась я, над берегами
лежить, де в тихе море По впадає
з прибічними допливами-річками.

Любов шляхетне серце враз займає,
тож і його краса заполонила,
що, згублена, в землі вже дотліває.

Любов любити любленій звеліла,
і покохала щиро так його я,
що, бачиш, нас ніщо не розлучило.

Любов до смерті нас вела одної;
того ж, хто погубив нас, жде Каїна». *
Були слова то сповіді смутної.

Як пролунала розповідь повинна,
я похилив обличчя невеселе:
«В яких думках жалю твого причина?» —

спитав учитель. Я ж на те: «Ой леле,
хто знав, що те солодке поривання
їм до загину злого путь простеле!»

І, вчувши їхнє те оповідання,
Я мовив так: «Франческо, ваша мука
збудила в серці тугу та зітхання.

Але скажи мені, яка спонука
в часи солодких мріянь відкриває
любові ще притаєну науку?»

Вона ж до мене: «Гіршого немає, *
як згадувать щасливу давню днину
у злигоднях; учитель твій те знає.

Та як питаєш ти, яка зернина
зродила вицвіт нашої любові,
я відповім, хоч плачучи неспинно.

Одного дня знічев’я по розмові
читали про кохання Ланчелота *
ми вдвох, самі, до злого не готові.

За тим читанням раз у раз блідота
вкривала лиця, як стрічались очі,
і нас та книга здужала збороти.

Читаючи, як посміх преохочий
цілунком уст коханих відгукнувся,
той, що ми з ним довічно серед ночі,

весь тремтячи, устами уст торкнувся.
Та книга нашим Ґалеотом * стала:
в той день ніхто до неї не вернувся».

Коли одна душа розповідала,
ридала друга, і тужба недолі
мене жалем смертельним перейняла;

і, наче мертвий пада, впав я долі.

***










3


6


9


12


15


18


21


24


27


30


33


36


39


42


45


48


51


54


57


60


63


66


69


72


75


78


81


84


87


90


93


96


99


102


105


108


111


114


117


120


123


126


129


132


135


138


141

© Максим Стріха. Всі права застережені.