|
Данте АЛІҐ’ЄРІ
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ. ПЕКЛО
З італійської переклав Максим Стріха
ПІСНЯ ДЕСЯТА
Отак дійшли проходу ми вузького
поміж стіною скелі та гробами,
учитель мій і я за плічми в нього.
«Високий чеснотливче, ти кругами
ведеш мене в місцину зловорожу,
повідай же», — я тими рік словами, —
«людей у домовинах чи я зможу
побачити? Бо піднято всі віка,
й не видно, щоби хтось тут ніс сторожу».
А він мені: «Замкнуться всі довіку,
як вернуться з долини Йосафата, *
набувши знову тіла чоловіка.
Тут кожна тінь у тому винувата,
що Епікура поділяла вчення,
мов і душа вмира, від тіла взята.
Усе, на що було твоє зволення, *
почуєш тут, ще й виповниш докраю
цікавість, котру не назвав на ймення».
А я: «Від тебе, князю, не ховаю
душі, хоч не спішу все оповісти,
бо ж ти і сам ощадний на слова є».
«Тосканче, що ідеш в огненнім місті
живий, ще й у речах плекаєш цноту,
спинися, будь ласкав, у цьому місці.
Твоя говірка вказує достоту,
що ти родивсь у славній батьківщині,
якій аж надто я завдав клопоту».
Такі слова з одної домовини
почулись враз, і до свого прибився
я князя, згуки вчувши страховинні.
А він до мене: «Ти дарма знітився;
он бачиш: Фаріната * то озвався,
що вже по чресла з гробівця підвівся».
Я поглядом тоді у нього вп’явся,
а він підніс чоло і вип’яв груди,
немовби з пекла згорда насміхався.
Тоді мій вождь поміж гробами всюди
провів мене моторно, проказавши:
«Нехай розмова з ним розважна буде».
Як ми спинились, край гробниці ставши,
той із презирством глянув, без вагання
«У тебе предки хто були?» спитавши.
І я тоді з великого старання
в моїм нічого не втаїв одвіті;
і скинув брови він від хвилювання.
А там сказав: «То вороги неситі
були мені, й моїм, і нашій справі,
я двічі їх розпорошив по світі». *
«Хоч вигнані, вернулись по виправі
і раз, і вдруге», — так я рік до нього,—
«а ваші щось на ту науку мляві».
Тоді побачив поруч ще одного: *
він підборіддям вперся в пруг, тремтячи,
бо на коліна звівся лиш небога.
І озирався він круг мене, наче
хотів побачити когось зо мною:
коли ж надія зникла, то крізь плачі
промовив: «Як покарано тюрмою
тебе за розум твій щонайвисокий,
скажи, де син мій? Чом він не з тобою?» *
А я на те: «Я тут не одинокий:
он той, хто звів мене в ці крутояри,
ваш Ґвідо зневажав його уроки».
Його слова і спосіб тої кари
мені нараз ім’я його відкрили,
тому і відповів я без забари.
Враз випроставшись, крикнув він з могили:
«Ти кажеш — зневажав? То вже він згинув?
Йому очей не тішить світло миле?»
І поки хвильку думкою розкинув
я перше, ніж йому щось відказати,
впав навзнак він, і гріб його поглинув.
Тим часом другий, гордістю понятий,
із ким ще не скінчили ми розмову,
не зворухнувсь, до місця мов прип’ятий;
і річ перервану повів він знову:
«Моїм що та наука невідома,
се гірш мені від вічного закову.
Та вп’ятдесяте в сяєві ясному
прибуде донна та, що тут царює, —
і взнаєш сам тоді ти, що почому. *
На тебе ясен світ іще чатує,
тож поясни: чому наш люд ще й нині
в своїм законі на моїх лютує?» *
Я відказав: «По січі й різанині
вода зробилась в Арбії рудою,
те в нашім храмі пам’ятать повинні». *
Зітхнувши, похиливсь він головою
та й проказав: «Не сам я був у полі,
і мали всі причину йти до бою.
Зате був сам, коли хотіли долі *
Флоренцію знести, її ж тоді я
при піднятім обстояв заборолі».
«Нехай твій рід не полиша надія», —
йому відрік, — «та прагну розв’язати
той вузол, що над думкою тяжіє.
Я бачив сам: вам легко розрізняти
подію, що в далекім часі буде,
та нинішнього вам не дано знати».
«Ми — наче ті далекозорі люди:
те бачим», — рік він, — «що від ока далі,
князь вищий уділив таке нам чудо.
Та в пітьмі речі ближчі, чи насталі,
й не знаємо, аж поки хтось не скаже,
що діється у людському загалі.
Та відать мусиш, що повік зав’яже
знання все смерть тоді, коли між нами
й будучиною брама враз проляже».
Й жалкуючи за тим, хто впав до ями,
я рік: «Скажіть йому: його дитина
ще досі між земними пожильцями;
а що не відповів — на те причина
в тім, що замкнула розум на загати
з’ясована вже зараз мішанина».
Та вчитель звав мене уже рушати;
я ж мучня ще спитав собі в науку,
кому ще там припало з ним лежати.
Повів він: «Тисячі тут терплять муку:
тут Федеріко Другий * ліг у ложе,
там — Кардинал*; про інших — ані згуку».
І зник; я ж до старого, повен дрожу,
поета рушив, і була журба вся
з думок про віщування зловороже.
Ми йшли удвох, і він шляхом спитався:
«Чому єси в бентезі ти і в горі?» —
і я в усьому враз йому зізнався.
«Що тут почув, умом прийми в покорі
і заховай», — прорік мудрець по хвилі.
«Та знай іще», — підніс він пальця д`горі,
«тебе зустрінуть сяйвом очі милі;
їм видно все, й вона тобі відкриє,
що жде тебе на життьовому схилі».
Ліворуч слід за ним зійшов тоді я,
від муру ідучи до середини
по стежці, що збігала в чорториї,
де сморід підіймався із долини.
***
|