|
Данте АЛІҐ’ЄРІ
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ. ПЕКЛО
З італійської переклав Максим Стріха
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ШОСТА
Радій, Флоренціє, преславний краю,
крилом ти б’єш понад землею й морем,
і в пеклі скрізь ім’я твоє лунає!
Зустрінув я поміж поріддям хорим
п’ять городян твоїх,* які ганьбою
так тебе вкрили, що й мені їх сором.
Коли передранковою порою
нам дано істину вві сні побачить,
то Прато поквитається з тобою.*
Та й інші теж тобі за все віддячать:
якби ж то швидше! — бо з часом дедалі
скорботи більше на мій вік настачить.
Ми рушили назад, і в тім проваллі
повів мій вождь підйомом многотрудним
на наші тропи, вище позосталі;
й коли здіймалися шляхом відлюдним,
спиралися на ноги і на руки,
інакше не пройти б між скельних груд нам.
Терпів тоді, ще й знов терплю від муки
коли про те, що бачив там, згадаю;
тому й не хочу збутися принуки,
аби добро те все, що ним владаю,
яке дала мені зоря прихильна
чи вищий хтось, не змарнувать докраю.
Як ратай, відпочить прийшовши вільно
на гору, — щойно захова в заслоні
лик той, хто вдень зоріє нам світильно,
й мух комарі заступлять невгомонні,* —
зрить світляків усюди в тій долині,
де оре й лози ріже виногронні,
так я побачив вогники неспинні
у восьмім рові, тільки-но відкрились
для ока обшири його глибинні.
Як той, кому для помсти прислужились
ведмеді, бачить: кінна колісниця
із Ілією в небі заіскрилась,*
і, їй услід утупивши зіниці,
вже тільки те угледіть може скоро,
як мчать угору вогники й зірниці, —
мигтіння огняного зрів узору
я в пащі рову, й винну душу кожний
ховав огненний ріг від мого зору.
Той діл я зрів із мосту, й дух тривожний
знітився так мій, що, аби не в скелю
я вперся, був би встоять неспроможний.
Відкрилось те вождеві-мудрагелю
і рік мені він: “У вогнях тих — душі,
сповиті кожна в огняну куделю”.
А я: “Коли мої почули уші
про те, я певністю себе озброю.
Але скажи: у тій вогненній суші
я пломінь зрю, поділений надвоє,
немов з кострища, до якого вбиті
лягли із братом Етеокл обоє”.*
А він мені: “У муку там повиті
Улісс та Діомед, їм помста спільна
за те, що разом зло чинили в світі;
відплата їх спіткала неухильна
і за коня, що впала через нього
на римських праотців тіснота сильна,
й за те, що ще оплакує грізного
Ахілла досі мертва Дейдамія,
і за Палладій воздалося строго”.*
“Як у вогні тім грішник не німіє”, —
я рік, — “молю, мій вчителю високий,
молю тисячократно, як умію,
дозволь тут залишитися, аж поки
звідтіль той пломінь зблизиться рогатий,
мене туди бажання рве глибоке!”
“Се гідне шани!” — рік мій провожатий, —
“Я також прагнення вчуваю схоже;
лишень для тебе ліпше промовчати.
Облиш мені до них озватись гоже;
бо добре я збагнув твою охоту,
а грек тобі й не відповісти може”.
Як визначив учитель, що достоту
вогонь вже в часі й місці досяжному,
він так покликав карану бідоту:
“О ви, що двоє в пломені одному,
як привітав вас, хоч не в величанні,
як привітав вас ще в житті земному,
в високому моєму віршуванні,
не руштеся, і хай із вас єдиний
повідає, як згинув у блуканні”.
Великим рогом пломінь старовинний
хитнув, почавши бурмотіти глухо,
мов вітер його шарпав негостинний;
я зрів, що язиком огонь той руха,
немовби хоче розпочати мову,
і от слова долинули до слуху:
“Коли здолав Цирцеїні окови,*
де при Гаеті* рік пробув у брані
(Еней нарік був місто те портове),
ні втіха зріти сина, ні зітхання
старого батька, й Пенелопі навіть
мій борг за сталість у її коханні,
воління не зуміли переправить
мого, аби пізнати все на світі,
все, що людей у нім ганьбить чи славить;
і рушив я у далі невідкриті
на кораблі, ще й гурт малий зо мною
подавсь долать пригоди розмаїті.
По різні боки крились далиною
Іспанія й Марокко, й залишився
далеко вже край сардів за кормою.
Вже я з товаришами постарівся,
повільним став, як у вузькій тіснині
стовп Геркулесів наче знак відкрився,
що далі вже шляху нема людині;*
праворуч нас лишилася Севілья,
ліворуч — Сетти береги пустинні.
‘Братове, — я сказав, — нас била хвиля
й чигали сотні небезпек в поході,
та, поки не здолало нас безсилля,
коротку позосталу мить нагоді
віддаймо, щоб спізнати там незнане,
де тоне сонце в далі темноводі.
Згадайте рід ваш славний, без догани,
і те, що не тваринне животіння,
а лиш знання й звитяга варті шани’.
В товаришах я запалив хотіння
таке рушати далі, що незмога
й мені було б спинити їх стремління;
з кормою вбік до краю ранкового,
ліворуч беручи,* зробили крила
ми з весел для польоту навісного.
Вночі другого полюса світила
здіймалися, а наші низько висли,
мов з океану вирнуть їм несила.
П’ять місяців уже над нами зблисли
і вигасли в пітьмі нічній потому,
відколи ми на весла ревно тисли,
і ось ми гору в тумані тьмяному
на обрії угледіли, й ніколи
не бачив я подібного огрому.
Зраділи ми — й від жаху похололи;
з землі нової вихор руївничий
здійнявся й потрощив суденце кволе.
Воно у вирі повернулось тричі,
вчетверте ж застреміло вглиб до ями
кормою вгору, й води таємничі —
так Хтось велів — зімкнулись понад нами”.*
***
|