* * *
зазвичай ми на хмарі ночували.
один юнак із серцем ніжним, як ручай
упав, бо знався лиш на конях і ключах:
для Бога – край, поетові – замало.
вовки святого Юрія злизали
червоний лід, що наші очі сполучав,
тож місяць уповні заледве чи пручавсь,
коли його сновиди пов’язали.
шпарина в небі визріла зненацька,
була, немовби усмішка відьмацька,
тому поласився на неї птахолов.
сільце знайшлося і зродився задум,
усі приготування вже позаду –
невдаха-ангел у петельці суньголов.
***
© Любомир Стринаглюк. Всі права застережені.