Роман ТРИФОНОВ

* * *

I вже зiрки над мiстом не шпичастi,
i вiдстанi уже не випадковi.
I зiгнуться дороги у пiдкову,
не згублену,

а створену

на щастя.

Погаснуть незрiвняннi каламбури.
Раптово вiдпаде потреба крику.
I заштрихують темряву похмуру
зiрки

легеньким дотиком до вiкон.

***