Оксана ЗАБУЖКО

ГОЛОСОМ ВІСІМДЕСЯТИХ

Ти відчуєш не зразу —
відчуєш, коли вже — по літі
(Зачиняються літні кав’ярні, і столики знято з терас):
Із двадцятого віку, немов із м’яча,
вже зі свистом виходить повітря;
Набрякає нечутно наступний —
уже не для нас,
не про нас.
Не для нас, не про нас…
Те, що наше, коротке, як видих:
Ще хвилина — і вже
в сполотнілих заклякне снігах
Твоє місто, туристам
розпродане на краєвиди,
На квартали і сквери,
де твоя не ступала нога.
Хто тоді позбира
голоси наші тьмяні і хворі —
Воскресити на звук наше місто на теплих горбах, —
Коли навстіж стоять небеса, де віками стояли собори, —
І байдужа, як їх об’єктиви, проходить туристів юрба?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
О жорстоке століття, закроєне з воєн і боєнь!
Не встигаєм забути усе, що до нас відбуло,
Як на голови нам пада з неба який-небудь “Боїнґ”,
Підломивши під себе обвисле криваве крило.
О смертельний наш вік!
Хто, як юністю, ним перехворів,
Той довіку вчуватиме руку його на плечі.
В тому році, коли
мені стукне за графіком сорок,
За століттям засунуться ковані брами,
і брязнуть у воду ключі.
Моє хворе століття, моє голомозе століття!
Як безгучно і швидко тебе до шпиталю внесуть!..
Тільки ми,
Ще дітьми,
так, немов шоколад з сухозлітки,
Із твоїх кінохронік навчились виядрювать суть.
Ми, в утробі ще зрячі,
в колисці — на все приготовані:
На обвуглених пнях
тих родин, що лягли до ноги,
Зачинали нас в ночах батьки реабілітовані,
Синім киснем надій накачавши нам вени тугі.
Ми прийшли навздогін.
Ми щасливо вродились: ми — чисті,
Не стріляли у спину, і нам не стріляли в лице…
Тільки чом же так важко на пагорбах дихає місто,
Мов накидане скупо тремтячим шорстким олівцем?..
Нас не крило по шанцях шрапнеллю, болотом і матом,
Олівець нам не падав з безкровно-слабої руки, —
Тільки з лекцій естетики
нас знімали чомусь в військомати,
І разом із дипломом вручали військові квитки.
І коли ми крізь юність бряжчали словесним металом
І любов по копійці міняли бозна-де і з ким, —
Непритомною пам’яттю тіл,
спраглих тіл
ми ввесь час пам’ятали,
Що на київській крові десь родять афганські піски…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І, націливши в завтра осклілі промерзлі очиська,
Я кричу вам усім, мов морзянкою б’ю по стіні:
Напишіть, о прошу, напишіть
Це своє найпрекрасніше в світі,
Мов губи, закушене місто,
У густому столітті відлите, як у бурштині!
І тоді
хай не йменнями — датами наших народжень
Розітнемо віки, що нахлинуть, важучі й нові…
Вік продовжить нам віку —
і ми свою повість продовжим:
Після того, як — сорок,
до того, як — сорок:
допоки живі.

***