ПРО РУКОСТИСКАННЯ
Люблю, коли ручкаються чоловіки!
Жест, древніший за голос крови:
Ти — воїн, і я — воїн,
Ти — без зброї, і я — без зброї.
Люблю, коли ручкаються чоловіки…
Груди в груди, як в полі ратнім, —
Рівні в усьому, суперники, двоє…
Ти — воїн, і я — воїн:
— Будь мені братом!
— Будь мені братом!
Суворий кодекс лицарської чести:
Віднині я за тебе — горою!
(У бліц-спалаху стислого жесту
На мить одмінені в кіногероїв).
…Ах ти Господи, як це наївно!
Стільки тих стисків — аж дубнуть руки!
Десь визрівають пухлинами війни —
А президенти стискають в обіймах
Тих, кого завтра розмажуть по бруку!
Так-бо заведено споконвіку —
Військо на військо, і муж на мужа…
Доки ще ручкаються чоловіки —
Доти можлива розмова й оружна:
Доти ще й порох в порохівницях,
І мечі ще іржею не з’їдено…
Ти — лицар, і я — лицар,
А що судилось — того не об’їдемо:
Ти — воїн, і я — воїн:
Може, ще стрінемось і в поєдинку…
Але!
Я не знаю жодної з воєн,
Яку б самохіть починала — жінка.
І може, тому, як дань переможну
Приймаю й люблю найврочистіший з рухів —
Коли чоловіки тихо й побожно
Пригублюють жінці беззахисну руку.
Бо так заведено споконвіку,
Бо світ є світ — на те він такий…
Люблю, коли ручкаються чоловіки.
Боюсь, коли ручкаються — жінки.
***
© Оксана Забужко. Всі права застережені.