Оксана ЗАБУЖКО

ЗВОРОТНЯ АДРЕСА,
АБО ПОЕМА ПРОВОДУ

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались…
Т. Шевченко

Хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим.
1-ше Послання ап. Павла до коринтян

…І ми повернулись.
Уже не курилося згарище.
Рипіло в повіках од сохлих, збужавілих сліз.
І ворон злітав, і кричав щось немовби: “Товаріщі!” —
одчайним, придавленим криком —
як ті, котрі бачать обріз
наставлений.
Десь між руїн шурхотіла сполошно
хода утікаючих звірів.
Був світ — як пательняний спід.
Земля розволочена, наче жона чужоложна,
З-під ніг нам сочила, мов пасоку, яловий піт.
З остиглих чавунок тягнуло снітявим і трупним.
Луна відзивалась на брязк — ніби мала цей звук на слуху.
Трусивсь юродивий у рам’ї й присохлому струп’ї
і щось мускотав про козацтво, наставивши жменю суху.
Ніхто не виходив із хлібом.
Ніхто не прохав нас до чарки.
А замість дітей — ну й прудкі ж! — ухопивши тропи,
до нас дибуляли на викиднів схожі почварки,
і, наче налляті водою, світилися їм черепи.
Та ще гробацюги, обкурені чортополоху,
роз’ярені, аж на загривках ставала їм шерсть:
— Ачей докопаємось, бля, до Великого Льоху! —
плювали в долоні — й вганялись лопатами в персть!..

…І взяв же нас жаль, ой узяв же нас жаль — аж відринув
рум’янець од лиць, і кликнули ми в мертві сліди,
що — ми ж вам заплатим,
а ви ж нам — станцюйте Вкраїну,
якої ми так сподівались, ідучи сюди!
Такої, щоб — горда!
щоб випростом — з княжого корзна!
Одкинувши дергу — в Софію! з саней! по сніжку!
Такої, щоб ждала — вірненько, й кохала — не спорзно,
а так, як душі б вишивалось, стібком по стібку,
червоним і чорним;
а ще — щоб гетьмани,
гетьмани,
гетьмани!
щоб коні іржали й бряжчали шаблі!
І Бог вам віддячить за всі повзунці та батмани,
за всі живосильні колінця по товченім склі…

І брязнула враз — чи у віко, чи в камінь лопата,
спорснувши по жовтому ґлею в розкислих грудках, —
і бравиє мальчикі, вибачте — хвацькі хлоп’ята,
підваживши віко, явились на ризик і страх!
Чортком з табакерки!
Навприсядки, ще й вихилясом!
Такі ж чорновусі, що грець же ж тобі, не троюдь!..
І сльози лились — як буває хіба за шинквасом,
коли, прогулявшись до цурки, облапуєш пісню за грудь:
мели шаровари, здіймаючи вітер червоний,
мелькали сутани,
плескали путани,
скакали амвони,
іржали шаблі на всі тони, і дзвони дзвонили іржаві,
і гнали поетів Платони
до дідька з цієї держави —
польські ринки,
американські дрінки,
Пілати, дипломати —
уся Європа тут!
Рожеві окуляри,
і лярви за доляри
(червоні шаровари
метуть-метуть-метуть!).
А мати-сиротина
римується із тином,
а на тім тині Мина
сидить і награє
на банджо жовто-синім
(здорові, скурві сини!
хотіли-сьте Вкраїни?
оце ж вона і є!):

— Що на старшому на пальця здьору,
й міняти шкуру їм нє впєрвой,
а молодо-ого да й рекетьо-гора
нєсут з разбі-той го-ло-вой…
Ой!

Гоп-гоп-гоп-гоп,
лізе п’яний хлоп, хлоп
(шо ти лєзєш, ти, жлоб!)
по дорозі чорний —
подивися, дівчинонько,
який я моторний!
— Отвалі!
Попід мостом, мостом
пливе риба в Бостон,
я люблю того ковбоя,
що високий зростом!

Гоп-гоп-гоп-гоп,
суне шляхом хлоп, хлоп,
а за ним “Нісан”,
а в “Нісані” — Сам:
сам — пан, сам — хазяїн,
чхнуть в Москві, а ми — “навзаєм”,
і задком, і передком,
чи райпровід, чи райком —
ОМММММММ!!!!!!!

(Медитуєте, рєбята? Медитуйте…
Зара’ знати, що поет, — ич, очі світяться…
Тільки свічечку при тім таки задуйте —
хай нічо’ нікому не привидиться.
Хай вам, молодесеньким-чистесеньким,
косо вслід ніхто непевний не позиркує…
Наше діло, знаєте, не пєсєнкі —
пахне сіркою).

Пахне сіркою?.. Ні — стиркою
із забльованих столів!
пахне вндрижкою згірклою
всмерть налиганих козлів —
пахне так, мов смалять бороду
на чортячий перекур,
пахне прілим, пітним смородом
щільно злежаних купюр,
пахне пихою й жадобою,
як з розбитих бовтюків,
пахне людською худобою —
лепом вилислих боків,
хтиво-хлялим, хлипко-чирявим,
в мокрих виразках заглисть
під цяцьковано-ганчір’яним,
підпарфумленим — аж млість!
Пахне кров’ю з ран загноєних,
всолоділим їх теплом…
. . . . . . . . . . . . . . . . .
Пахне грішним тілом Ноєвим —
вічним Хамовим живлом.

Чи хтось іще пише
останні уступи із Книги Содому?
В вікні, обкипілім морозом, чи десь іще свічка стоїть?..
Прости нас, о Боже: нам просто хотілось додому —
до того, який ми наснили за кілька століть.
Куди ж нам тепер — погорільцям, скитальцям з саквами?
В які небеса нам гугнявити звуком пустим,
що вже лиш за праведних всіх, офірованих нами,
Ти б мав ощадити цю землю — коли не спасти!
Шерхнемо губами: прости своїх учнів і мучнів —
і сухо, як в дерево, — завчений цюк чолобить…
Ми ж міддю дзвінкою були і кимвалом брязкучим,
не з нашим загаром — румовище це возлюбить.
Ми, може, й придатні хіба лиш на курси просодій,
хотіли ж як лучче…
Не вийшло. Звиняйте.
І от,
як снігом Покрови, схитнуло повітря — ісходом,
і вхлипнула свічка вогонь у восковий пожмаканий рот!
І з пустки під’їздів,
із темряви вийнятих вікон,
з ненадбаних добр і уже-ненаписаних книг —
урвавши молитву на “жизні грядущого віку”,
стенаючи простір наскрізним двигтінням великим,
відходять останки розбитих шеренг:
наближається сніг.
Відходять: смішні екс-герої
повії
харцизи
піїти
і предки, що встали з могил, і повстанці в кривавих бинтах
(тінь вершника спиниться — тінь румака напоїти
з прогірклих поліських криниць на отецьких ґрунтах).
Учвал і повзком,
піхтурою і в кріслах-каталках —
димить над землею, і очі, мов шлях, порошить…
А все, що позаду лишаємо — ет, озиратися жалко, —
геть-чисто покриє снігами, забілить — і тим розгрішить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І потім
якийсь гуманоїд, насупивши горбики
(в древності — брови),
відхаркне й вкарбує плювок в опромінений лід:
жили тут одні…
Не везло їм, поньмаєш, на провід,
ото й погибоша — як ті, з-перед тисячі літ…
Почухає сяюче тім’я (без сліду заросту)
та ще мимохідь подивується, наче вві сні:
вздовж цілого шляху,
увиш чоловічого зросту,
немов телеграфні — постали стовпи соляні…

***