Оксана ЗАБУЖКО

РОЗМОВА

…І впіймані руки випручуєш з хрускотом: смерти
нема! і свободи — нема! а в любові — тіла і тіла…
— Послухай, скажи мені от що…
— Одверто?
— Одверто! —
І пальці вистукують дріб об поверхню стола…
— Ну добре, не хочеш — не треба!
— Чого ти, що сталось?
— Нічого не сталось, лиш тільки не стукай! Цей дріб
нестерпний! —
— Ох, вибач. А що, цигарок не зосталось? —
І пальці беруться кришити беззахисний хліб…
Мовчанка. О так! Впізнаю тебе, мить розставання
(всім тілом ураз осягнувши тяжіння земне)!
По спалених обширах мозку — немов по саванні
бізоном зацькованим — розпач наосліп жене!
Ці смажні вуста, потемнілі (лизнув) на цинамон
(судомний ковток), — все на відстань руки! але це
не ґрунт під ногами — це час розколовся між нами,
і в тріщину ринули води, розмивши лице.
О, як нас розводить!
— Так що ти хотіла почути?
— Дарма, вже не хочу.
— А я здогадався.
— Невже?
(Перебрязк іронії, схоже, навзаєм очутив
обох — наче в рані кістки зачепило ножем).
Це тягнуться жили — так тоскно, так щемно, так скімно,
з безодень душі витягаючи цебра — пусті…
Це ми розминулись в тісній напівтемній яскині —
кімнатці, рознятій на різні часові пласти.
І ти, котрий більше-ніж-рівня-мені, — не розрадця,
ти й сам зараз міг би промовити вголос: “Затям,
за наше, од люду й од Господа прокляте братство,
родацтво, відьмацтво — належить платити життям,
належить платити — на лнта, а може, й до скону
позбувшись себе, заоравши всі власні шляхи”, —
і вставши, мене поцілуєш в чоло, як ікону, —
і смажні вуста, як облатка, здадуться сухі…
А втім — мовчимо. Тишина прибуває, як води,
і руки лежать на столі — мов значать поміж нами межу…
І раптом:
— Так що? Ти, здається, хотіла свободи?..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Я чаю хотіла. А чай уже вистиг, — кажу.

***

© Оксана Забужко. Всі права застережені.