Оксана ЗАБУЖКО

* * *

І двері розчахнулись — і за ними
стояв той чоловік, якого я люблю.
А з-за його плечей у мінус-нескінченість
(у паморозь на стінах — в перехват
дихання, що рипить сухим хрящем у горлі, —
у наглий дзвін, з яким влетілий птах,
осклівши в грудку, падає додолу, —
в лабораторний кристалічний стиск —
в рідкий азот — в міжзоряну недвижність —
і врешті, у чоренну чорноту,
в якій уже нічого не розгледиш,
бо вимерзає зір) — тягнувся коридор.
Той чоловік стояв і просто так, дививсь —
зеленими підлідними очима,
і голова його була в снігу,
а щоки крила паморозь голчаста.
І раптом, тими самими очима,
я вгледіла — свою гарячу карість,
укритого вогню жаркий підшкірний відсвіт,
проскачку іскор в косах ворушких!.. —
а там, за мною, по мій бік порога:
палило сонце вибілений пляж —
пливли в очу жовтогарячі кола,
і плавилась од жару голова —
в червоних спахах заяскрілих щілин
на чорнім тілі дерева — вже рвавсь
назовні пломінь — з двиготом і гулом
розпростував злотисті язики
і танцював, обвалюючи крокви, —
і розверзалась спечена земля —
і вулканічна лава розчиняла
держави і міста — і сотня тисяч сонць
водночас загорялася у небі,
випалюючи зір! — відтак тяглась
плюс-нескінченість. Я явилась — звідти.
Ми з двох кінців шкали ішли собі назустріч.
А цей поріг є — позначка нуля,
де грудь-об-грудь судилось нам розбитись…

— О найдорожчий, кожен ад є ад!
Тож не дивись вперед, ані назад:
стань просто — мною. Я — тобою стану.

Кивнув.
І засміявся.
І — розтанув.

***

© Оксана Забужко. Всі права застережені.