Оксана ЗАБУЖКО

ARS CRITICA

Думав, мов ослик, похиливши голову, —
аж тут ґедзнувсь на звук мого голосу, засміявсь бормашиною:
— Вірші?
Ти про вірші? Та кому вони на фіґ потрібні,
твої вірші?
(Свердло витягається; повен рот слини; “сплюньте”).

Тридцять років спльовую — всі верблюди Аравії
могли б позавидіти на роботу моїх слинних залоз.

Попервах (дуже довго) звіряєшся з віршописання,
як у тринадцять подружкам — із першої кровотечі:
спустивши очі, бгаєш підруб кохтинки,
на губах — тремтяча усмішка, ніби дуєш на пійло
(обпече піднебіння? обварить язик? проковтнеться?):
Я — вибачайте — пишу, розумієте, вірші…

Потому (дуже недовго) на поблажливе:
“Пишеш? Ну-ну, пиши”, — налітає гаряча хвиля:
хочеться верещати, дряпатися, кусатись,
гамселити книжкою по голові: ідіот! (ідіоти!),
тлумачитись з кожного слова, обстоюючи справедливість,
тицяти перед очі, як перекупка помідори: оці-от — гнилі?!
Та ви гляньте, гляньте (прокрут на всі боки), овоч — як сонце! —
аж врешті, з розпуки, — чвяк! — зчавити п’ястук,
заросивши довкілля (включно з сорочкою
співрозмовця) багряною юхою: а щоб знав!

І нарешті — остання фаза: криво підсміхнувшись,
мовчки стенаєш плечем, мов скидаєш налиплий волос:
мовляв, ну звісно, вірші — кому вони на фіґ…
І відчуваєш, як вслід твому руху (сколихнутий ним)
вповзає невидимий ластик, стираючи сказане
(разом із тим, хто таке сказав)
із твоєї кімнати, з твого життя —
за поріг, за грань, кучерявими порохами, —
і залишаєшся сам на сам
з проступаючою білиною
чистого аркуша,
ковтаючи слинку.

***

© Оксана Забужко. Всі права застережені.