Оксана ЗАБУЖКО

У ВАГОНІ МЕТРО

Це подружжя навпроти колишеться згідно, плече до плеча,
О повіках однаково склеплених, як у недужної курки
(Від обвислости варґ в підборіддях — одутлість м’яча,
Що спустивсь одним здихом, проколений, — навіть не муркнув).
Пообіддя, сієста — чи спека — стоїть нагорі:
Не з безсонної ночі їзда, не з любовної змори,
Не втулившись у себе навзаєм аж так, що візьми розірви —
То заточиться світ, і убійнику зробиться сором! —
Висисаючий душу, хиткий, монотонний маршрут,
Вічне поруч-спання з тими самими сірими снами,
Вічна станція Нуд, скільки їдь, — вічна станція-Тут —
До кінцевої, котра постійно присутня між нами…

Десь кобіті за тридцять — ну тобто, іще нестара,
Хоч у викоті сукні вже хлянуть підв’ялені дині,
І лице її — пляма цементу, яким заліпилась діра,
Де тунельно висвистує протяг по давній (дівоцькій!) гордині, —
Тільки губи зобиджено-звислі, і в кутиках ледь пузирять
Вигасаючі соки, із тіла втікаючі сили…
Ця кобіта — навпроти: помилено долею ряд —
Це могла б бути я. Коли б вийшла за тебе, мій милий.

***

© Оксана Забужко. Всі права застережені.