* * *
Коли дощем вино червоне ллється,
А ніч надвоє рве віоли подих,
Мені здається – дівчинка сміється
Ховаючись у чорний безмір сходів.
Я їй простягну золоту монету,
Украдену з пропитого Каїру,
І дам ім’я прикольне – Віолетта,
І трохи шоколадного зефіру,
А потім кинувши осточортілі думи
Ми підемо в холодну ніч осіню,
І я скажу, поцілувавши в губи:
“Ти будеш сонцем,
Я – Твоєю тінню…”
***
© Юрій Заруцький. Всі права застережені.