* * *
В старенькому Тернополі приємно відчувати,
Що наче сонця промені, загублені в імлі,
По світу розлетілися маленькі янголята
І лиш одне залишилось на Київській землі.
Ну як йому, дитячому живеться в тій столиці?!
Кого голубить поглядом, і що малює в ніч
Маленьке сотворіннячко, окрилене, мов птиця,
Що з ним цієї осені зустрівся віч-на-віч.
Воно ж таке беззахисне,
воно ж таке невтрачене,
Воно ж таке незнайдене в буденності розмов,
Воно малює обрії
немріяні й небачені,
А потім срібним котиком кудись зникає знов.
Дивись, воно по скверику блукає в теплім светрику
І світиться при зустрічі усмішкою лице,
Воно десь в носі бачило колумбову Америку,
Бо вірить в жовтня золото і в казку про райце.
***
© Юрій Заруцький. Всі права застережені.