ВЕСНЯНА НАЙДОВША МИТЬ
(елегія)
Простір, як завжди, сопілкою диха,
Поклик звитяжний на серці бринить,
Листя кружляє і падає тихо —
Все завмирає на мить.
Все завмирає холодом скуте,
Тільки злинає ввись голосна
Думка і подих наповнює груди —
Хай розквітає Весна!
Вереском стелеться чи оксамитом,
Рине додолу в краплях рясних.
Землю заквітчує райдужне літо —
Колос врожаю достиг.
Все увібравши проміння небесне —
Символ надії, життя.
Прісно! То сонце у зернях воскресло
Й кинуло слід в майбуття.
Трави в покосах не зеленіють,
Вітер їм коси не розплете,
Губи від болю тільки німіють,
Що недозріло — пусте.
Доля і воля, як сестроньки схожі,
Сходи і кроки, крила й політ,
Низка бурштину і прожиті роки —
Та не згубився слід.
Простір, як завжди сопілкою диха,
Поклик звитяжний на серці бринить,
І вже немає ні болю ні лиха —
Вічна: найдовша мить!
Найдовша весняна мить!
2004р.
© Лариса Зіганшина. Всі права застережені.