РОЗДУМИ НА ВИПАДОК УТЕЧІ

З Германа Броха

Тож згадай знову, зітхни,
згадай-но ще один-єдиний раз
на грані безмежного твого пізнання;
згадай цвіт весняного гілля,
тихий легіт огортає його сніжною ніжністю,
знову згадай, поки не забув
близьке.

Адже близьке безмежне, божественне тільки воно;
та знебожена смерть недосконалого
жахлива перед незрілим, безстрашно-жахлива
в своїй присутності,
обмежена нескінченним і не поряд.

Скоро ти не наважишся торкнутися до листка і квітки,
тебе стримає печаль і сором перед
тими, руки яких уже стліли.
Однак ти не можеш нарікати, бо
крик переможний і крик жалюгідний наближаються разом
із глибокої прірви божевілля,
звіриного лігвища.

Незбагненно-зневажливий випадок, але
ми знаєм, він мусить бути.
адже: колись він зірве з себе запону.
Тому нам слід дочекатися.

Розтринькувати божественне й
забувати образи
близького,
поки один гнаний вітром листок
він поверне назад.
Звичайно ти поряд у пам’яті.

1997