Леонід ФЕДОРУК

МОЛЮСЬ ЛЮДИНІ

Людині тій молюсь, що у труді
Не відає ні втоми, ні спочинку,
Що споконвік — у скруті і біді,
Без радості від власного ужитку.

Хоча орала землю, наче віл,
І не з руки, а з серця засівала,
Та картоплину, хліб її і сало
Немов у прірву тяг двадцятий вік.

Молюсь дядькам, що будять молотком
Ніч безпросвітну і спішать у ранок.
А ввечері, зі скрути, матюком
Благословлять начальника і пана.

Молюсь тіткам, що білі хусточки
Проносять крізь усе життя, мов німби!
Сільські мадонни! Ви царівни ніби…
Якби не гуні та не… буряки.

Тій матусі молюсь, яка дитя
Своє несе у світ цей непутящий
І марить аж до самозабуття,
Що зміниться у нім хоч щось на краще.

Молюсь людині, котра, наче птах,
До волі проривається крізь пута,
Всім нам потрібна та всіма забута
У непроглядних буднях та святах.

Молюсь, щоби хоч щіпка щастя нині
Їй випала. Тепер! А не колись.
О Боже мій, зі мною помолись
За найземнішу на землі людину.

***