Микола ГУМІЛЬОВ (в перекладі Є. Чуприна)

ЦАРИЦЯ

Твоє чоло у звивах бронзи.
Твій гострий зір — немов стилет.
На честь твою багаттям бонзів
Палав задумливий Тібет.

Коли Тімур у смутній злобі
Народи гнав до їх мети,
Ти увійшла в пустелі Гобі
На грізному його щиті.

Ступивши у фортецю Агри,
Ти сяла, мов нова Ліліт,
І радісні твої онагри
Бриніли золотом копит.

Вже вечір був. Земля мовчала.
Тримали подих квітники
Та від зеленого каналу
Злітали й маяли жуки.

Я з-за колон, сховавшись в тіні,
Вдивлявсь у діамант лиця
І квітнув, — Гіацінт уклінний, —
Рожевим одягом жерця,

Узорний лук в дугу зігнувся.
І вільним серцем бунтаря
Я чув, що м’язи не здригнуться —
Умить знайде тебе вістря!

Тоді б походи всі минулі,
Усі ті велич, біль і брань
Тропічним танком спалахнули
Й весіллям хижих полювань.

Та твого рота смуга строга
Таку ховала зміну мук,
Що я в тобі побачив бога
І мій у землю влучив лук.

Юрба рабів ураз метнулась.
І я до тебе очі звів,
І ти повільно посміхнулась,
І кат сокиру опустив…

***