СУД У ПЕРЕДДВЕР'Ї

2

Ніщо так не притаманне людській природі,
як мати спілкування один з одним
і потребу один в одному
і любити одноплемінних.

Василій Великий

І збудеться так: упізнаєш його ходу,
Його нетривкі обійми і вічну втому.
Буде декілька віршів, а може, цидул —
Подорожніх писань додому.

Ти звикнеш. У відповідь — про усе
Потроху: так от і так. Люблю. Чекаю.
Діти ростуть. Згубила ключі від оселі.
І найменший — від раю.

Час не лікує. Кожна любов передчасна.
Болітиме відстань і слів відсутність.
…Про ключі не турбуйся — лише б замки перекласти,
А решта — то вже майбутнє.

Його не відсунеш. Дні важкі, мов каміння,
На котрому печаті імен, ніби тіні мертвих.
З часом приходить давно призабуте вміння —
Витягати слова з конвертів.

Наука називання важка. Ключем
Найменшим відмикатимеш сенси білі.
Відчуєш під серцем вірш, ніби щем,
І вкотре вже станеш породіллею.

***