Борис ГРІНЧЕНКО

НУДЬГА

Холодно, сумно; під хмарами сірими

Небо сховалось усе;

Вітер гуляє полями змокрілими,

Негідь, тумани несе;

Мокрий туман той прослався над селами

І на деревах повис,

Скрізь з краєвидами ти невеселими

Тільки й зустрінешся — хоч не дивись!

В полі немає тобі і пташиноньки,

Ані комашки нема —

Все поховала, усе до билиноньки

Осінь похмура сама.

Глянеш селом хоч — і там сумовитії

Тільки картини одні;

Мокрії хати, дощами облитії,

Сірі, убогі, смутні.

Влітку зелені, тепер похилилися

Жовті і голі садки;

Вулиці довгі калюжами вкрилися;

Тільки старі будяки

Попід стінами стоять і хитаються,

Наче їх хилить журба…

Став би робити, так наче глузуючи,

Так уже склалось на сміх,

Що і робити незмога… Нудьгуючи,

Жди без розваг і утіх!..

Ох, якби знову ти, воле, вернулася,

Подруго днів молодих!

Все б, що ні мучило душу, забулося,

Все б я тоді переміг!

Ті, що скували життя, нестерпучії

Пута зламав би, розбив:

Гордо ішов би, забувши пекучії

Муки похмурих цих днів!

Та не судилось… Вітри вже холоднії

Сумно круг хати гудуть

І безнадійні хвилини самотнії

Ніби ще тяжчі стають…

1885

Джерело: друковане видання.