Євген Гуцало

* * *

Із кожним роком дальшаєш мені —
так зірка в чорну безвість часу пада…
Ти — мов любистку золота досада,
яку колись я звідав навесні.

Таємний вісник пізньої весни —
скрізь папороть у лісі зустрічала.
І кров моя в аорті щебетала,
мабуть, на всі пташині голоси.
Твоє біблійне, наче мла, ім'я
мені розквітло раптом серед лісу,
коли мої й твої вуста злилися
й ми звідали знемогу забуття.

Спинився час. Спинилася земля.
Спинився космос угорі горбатий.
Була мені ти вічністю. Була ти
усім — чим ти насправді не була.

Із кожним роком дальшаєш мені —
так зірка в чорну безвість часу пада…
Ти — мов любистку золота досада,
яку колись я звідав навесні.

Та не забув. Забути не зумів
той щебет в торрічелевій аорті.
Таємну в лісі папороть. Когорти
у темряві таємних солов'їв!..

***