Володимир КАШКА

ПОВЕРНЕННЯ

На імена дітей росу коштовну
поклав світанок подихом поштивим,
що й благородно заіскрились імена.
І над Європою — невістою Христовою —
як Дух Святий, зійшло світило.

І позіхнув на нього Сатана.

Тримаєш ключ в руці вібруючій —
нарешті страх пригнав тебе додому,
чужого скрізь і завжди мученика,
чий погляд-попіл сіється додолу,
на вичовганий предками поріг.
Ось капітал пустелі, вовче лігво долі,
руїна замірів — ось чоловік.

І Сатана з трудів спочити ліг.

А як захоплено ступнями пестив
шляхи земні в надії на одвіт,
що вперше, може, за мільйони літ
марнота грифострунному партнерству
поступиться ось-ось — проступить щось,
тонке, тривке і зриме,
шо все осяє на своїх місцях!
І що знайшов, солодкий пелігріме?

Спить Сатана і зрить мерця.

Біжучі лінії прокльонів
на карту дум твоїх і днів
лягли химерним плетивом кордонів.
Помстивсь, бо розділив. — І володів?
Безмежний простір, неперервний час…
А ось життя конкретне і дискретне,
дискредитоване культурою й поетом,
які довіку вже не порятують нас.

І Сатана вві сні дитинно засміявсь.

Душа відсвічує глибоким льодом —
у лід вроста осердя дня.
На сніг чи на падіж народів
над містом кряче вороння.
Туман вечірній криє імена.
Долинув з неба глас Господній —

і повторилося… Луна? Чи Сатана?..

***