* * *

Днесь зникоме сумління, і капає з ранки вода.
I душа-невидимка здіймає на глум позостале.
Ми у світі — ніхто. Ти мовчиш. Не лишає сліда
Льодостав на планеті, яку ми з тобою кохали.

Кольори засмагання — натужні й несправжні, бо їм
В цьому світі нема пристановища, тіло хіба що.
Тільки спраглий пустельник, моряк, робінзон, караїм
П'ють засмагу, як вина. I кров червоніє, і нащо

За роботу їм братись, як сонце сьогодні  — для них?
Є у долі позірність: вона видається лихою.
А насправді є сльози й не сльози, є сміх і не сміх,
Є любов і не дуже, поділені часом на двоє.

***