ПАЛЕСТИНА
(пори року)

11.

Діву вабило небо, важке і крихке, як магніт, —
Ще стояли в очах чорні юрми нечистих кастратів,
Сонцеликі світили очима, і пахло по страті —
Із ротів випадали язики закатованих. З-під

Чорних скель пробивався під сонце розтоптаний глід,
Попри діву проходили звірі і кози кошлаті.
Рік на смерть і на блуд, день — на сміх по солодкій розплаті,
Й усвідомлене щастя зачаття, немов самоцвіт.

Тільки заполоч рвана, тільки ледве життя, ніби рана.
Починалася доля — байдужа, стрімка і незвана:
Тут так само удосталь покори, трави і граніту.

Літо зжерло рослиність — рослинність посіялась прахом,
Стало треба вмирати зануреним в небо комахам,
Починалася осінь, вертаючи діву до світу.

***