ДРУГЕ ТИСЯЧОЛІТТЯ
Конспект

“Природу необхідно трактувати науково.
Про історію треба писати вірші”.

(Шпенглер).

По десяти століттях по Христі
Чекали суду страшного судді.
Знецінювалось золото, покаялись царі,
З каміння інде сипались дощі,
Кривава проявлялася роса,
Знамення свідчили, палали небеса.

І раптом розвидніло. Стала ніч.
Неповний місяць з восьмикутною зорею.
Христос помилував
І вдруге не прийшов з дружиною своєю.
Прийшли сельджуки,
Як ковадло, що тяжіє над землею.
Ми одинадцяте століття жити почали
Із посохом паломництва в руці.
Він не прийшов, до Нього ми пішли.

Світ скинув рубища і одягнувся в біле
Церквами конгрегації Клюні,
Святий Іаков виступав на білому коні
І черепашку кожен ніс собі в оселю,
Там білі шили нам плащі
Коли Петро Пустельник проповідував Пустелю.

Інвестітура, докази Ансельма, підступні греки —
Все забулось в Оверні.
Я хочу! — Бог сказав тоді.
Народи сунули землею
Апостолів, а голови царів
Скидали греки їм зі стін Нікеї.

Сумнівні мощі сховані в руків`я
Мечів паломників. І марилося їм
Поганське золото і кров Христова,
Антіохія, Ієрусалим.

“Самарійських емірів Готфрід Бульонський приймав сидячи на торбі, напханій соломою. За їхнім проханням він одним ударом відрубував голову живому верблюду. Ті були вражені”.

З маленьким королем, зімкнутими рядами
Йдемо через палаючі поля.
Дванадцяте століття грає нами,
В осяянні і славі понад небесами
Христос як імператор, Христос як немовля.

Світ старіє, казали молоді
Святі володарям жорстоким наче дітям,
Підносили церкви нові,
Громадили скарби мов кольорові квіти,
Пресвітер Іоан писав листи
І довгі розповсюдились щити.

Підніжжя Голгофи — гроби королів.
Щорічно війна провіщається дзвоном.
І вірність вождям є священним законом,
І Старець кнує на ліванській горі.

Та Фрідріх не вийде з гірського потоку
І Річард до Міста лиш день не дійде,
Лиш Саван собі Саладдін забере,
А греки багатші, ніж мариться оку.

Облога Акри. Слава, Госпіталь і Храм.
В степах далеких Темучжін несе колодку
Перш ніж її надіти нам.
І мало незалежності містам,
І мало млосності серцям.

“Добрий граф Суасонський під час сутички весь час жартував й казав мені: “Сенешаль, змусимо вити цих собак й клянусь капелюхом Господа (це була його улюблена лайка), ми ще розповідатимемо, ви та я, про це діло в кімнатах наших дам”.

Стін Царгорода плем`я писарят
І імператорів-убивць не в силі боронити.
Ми вийшли з моря справедливість провістити,
Ствердити істину у вуличних боях,
Щоб золото і мощі на конях,
Венеціанських кораблях заледве унести,
Імперію ділити на шматки
І привілеї дожа — червоні чобітки.

Нелегка була здобич і неважка війна,
Неділя вербна весело святкована була.

Альберт Великий вивчив сіцилійського бика,
Щоб Стагіріт підпер готичного Христа.
Рим всіх підозрював, Прованс кохав,
А Домінік жаринки роздував.
Святий Франціск тягав своє лахміття
І це було тринадцяте століття.

Гнітили п`ять скорбот — татари, греки,
Ще хорезмійці на святій землі,
Єретики та Фрідріх Другий на коні —
Антихриста предтеча чи навіки
Незмінності вершитель, цар кінця.
Комуни нахабніли, тільки діти
Бажали вмерти за святі місця.
І патріарх втонув на кораблі
Тоді коли вмирали всі,
Коли здали Птолемаїду,
Останню на Святій землі,
Святий Король не зміг спасти.
Король красивий фальшував монету,
Це надійшли сумні часи.

Орда принесла нам нову реальність —
Життя на згарищах —
Яка банальність в тім,
Як звично вмерти, землям здичавіти,
Втекти, небути, лиш по собі залишити
Слова на стінах вицвілих
Під сонцем і водою,
Зі всього що було перед ордою.

“В третю ніч Ізольда побачила увісні, ніби вона тримає на колінах голову вепра, яка бруднить її сукню кров`ю. І тоді вона зрозуміла, що більше не побачить свого друга живим”.

Століття чотирнадцяте. Межичас. Смута.
І жити весело, якби ж то не чума.
І воля вольная щоб тільки не тюрма.
Була би перемога, якби не татарва,
А з півночі Литва.

Розсипались по полю шпори і нова
Дитина народилася в обозі.
Стрілець чи пікінер були батьки небозі,
А матір`ю столітняя війна.
Велика схизма школою була,
Червоно-синя шапочка, велика голова.
Доволі спритний хлопчик, щоб втекти
В майбутнє темне, оминувши ліс
Із шибениць придушених бунтів, коліс
Колесувань, уникнути вогнів,
Що мусульманами запалюються в морі
У засідку заводити лохів,
Лишитися живим на Косовому полі.
Як весело трусити лихварів!

“І хай багатіють ті, хто розбійничає собі в задоволення”

“Тоді англійців називали п`яничками хвостатими, французів — пихатими мазунчиками, німців — неотесаними розпусниками, норманців — дурними хвальками, пуат`євінців — зрадниками й пройдисвітами, бургундців — брутальними дурнями, ломбардців — порочними й скаредними боягузами, римлян — підлими брехунами, сіцілійців — жорстокими тиранами, брабантців — божевільними горлорізами, фламандців — жирними ненажерами, після чого від образ часто переходили до бійки.”

Таємні голоси шепочуть про велике,
Стикаються вози — шикуються в каре,
Іде час перемог небачених ніде,
А переможців спалюють каліки.
І їхні душі — дим легкий.
Коли тіла — горять дим чорний і масний.
А голоси нашіптують велике.
Дибки здіймали Світ старий
Французька дівчина і чех сліпий.
П’ятнадцяте століття. Турки.
Амурат і страшний Магомет.
Слов’янські хлопчики смертельно
втомлену імперію терзають.
Один в останній бій останній імператор виступає.
І тіла не знайдуть і Царгорода слави,
З Айя Софії муедзін волає
І в Грецію вгризаються османи.

Винищували шляхту, щоб підносити величність
Троянди в Англії,
В Італії з отрутою у суміші античність.
Платона слухали, тонким кинджалом
дорізали під ключиці.
Оспівували підлість, Леонардо йшов у вічність.
За море мороку поплили кораблі.
Ми рушили навколо Сонця на Землі.

“Добрий король Рене не дав собі навіть праці боротися з королем французьким. Коли йому повідомили, що Людовік ХІ захопив Анжу, він не вимовив жодного гіркого слова й намалював красиву сіру куріпку.”

Шістнадцяте століття переповнене життям,
Гвадалквівір його виносив в море,
За море мороку за золотом і болем
У трюмах переповнених життям
Гранади та Кастилії сміттям.

І ми пройшли небачені ліси,
Небачені столиці зруйнували.
Нові провінції — перлини слави,
А на місцях майбутніх міст поставили хрести.
Залізом золото взяли, намалювали
На давніх картах інші береги.

А вдома цісар з королем змагались за Мілан.
Шляхетні юнаки гострили чінквідеа.
Ще був живий до смерті Де Шабанн,
Що вразило піхоту. Вистачало
Німецьких найманців жорстокості жінкам
І влади диктувати королям.
Життя — це праця, свято — не життя.
Є визначеність і нема обряду,
Є Кальвін і немає ладу.
Світ вибухнув, Лойола ногу поламав,
Відродження скінчилося підвалом,
Антверпен переповнився товаром,
Крізь зуби цикав Лютер жалом,
Як на церковні двері тези прибивав.

Іде дорогою ландскнехт чи комунерос.
Двуручний меч чи алебарда на плечі.
Війна закінчена (невдало почали).
Кати збирають жатву по війні,
Мов жито вижинають по весні.
Убивці переховують ножі,
Висітимуть усі бунтівники,
А кораблі лежатимуть на дні.

На царгородськім ринку відкоркують бочку
І Байда питиме меди та горілочку,
І не захоче царську дочку.
Століття перейдуть веселі та сумні.
Я йду дорогою. Гранатомет тягаю на ремні.

“Якось я виїхав в поле і почекав обозу. Передімною пробігла зграя голодних вовків. Бог поміч, добрі товариші, — сказав я їм, — ви відправляетесь за тим самим, що і я. І це здалося мені щасливою ознакою.”

Рейтари, кирасири, полковники, князі,
Вусаті командири, єпископи, мурзи.
Сімнадцяте століття, війна тридцятилітня.
Ткала мануфактура, сміявся карнавал,
Володарі блудили, народами водили
Кохання, пограбунок та церемоніал.

Версаль вражав і Франція брала
Багатство, славу і в усьому першу роль.
Зірки — міністри, сонцем був король,
А хмарою Бастилія була.
Голандія жиріла, як Рубенс малював.
Іспанія старіла, тяжів Ескоріал.
Король тримав труну мов шафу
І канцелярію душити тих, хто не згорів,
І замість крові — жовч і королеву сам стеріг.
“Мадам, сьогодні вітер, я вбив шістьох вовків” —
Він їй писав у склеп Ескоріала.
Вона хворіла, а Іспанія вмирала.

Ієзуїти змовились і посилали вбивць.
Війна зламала Чехію під білою горою.
Німеччину сплюндровано війною.
Мансфельд, коли вмирав просив поставити на ноги.
Густав-Адольф годину не дожив до перемоги,
А Валенштайн прокинувся, почувши
кроки за дверима — життя не вічне, може й смерть мінлива,
Про що він встиг подумати тоді.
Драгуни протазанами його прибили до стіни.

Чотири рази вдарив Раваль’як,
Один раз кат і голову піднявши за волосся
Сказав — ось зради голова, не короля.
Війська дискутували ковенант,
А сутички перепинялися псалмами,
І розгортались на занедбаних полях
Полки святих з залізними боками.

Щоранку помолившись Кромвель брався за сокиру.
Фрондерствувала Франція, казакувала Україна.
Бої у Лісабоні, а в Голандії штатгальтерство злетіло.
Сім революцій в сорокових, щоб гузно не зажиріло.
Палермо повставало, Неаполь бунтував,
Картезій мислив, отже існував.

А я тоді лежав підперши голову рукою
Там, де Південний Буг зливає води з Бакшалою,
Під небом з хмарами і сонцем, у степу,
І пісеньку складав веселу, не сумну
Про те, як Дорошенко попереду,
А Сагайдачний позаду.

“Прінн був відданий до суду, його присудили до величезної пені, йому на майдані відрізали вуха й він вигукнув — Хай живе король! У тюрмі він наказав пришити їх собі й вони знову виросли. Через три роки їх знову відрізали.”

Версаль вважав, що Піренеїв вже нема.
Надірвалася Франція війною.
“Іспанська спадщина” бодай згоріла, не була,
Але ж була розкішною метою
(війна за спадщину була цікавою війною).
Минула велич і життя надії не лишило,
Впівроку смерть найближчих забрала
І пристаріле сонце більше не світило.

І Карл Дванадцятий століття вісімнадцяте почав
Не гірше, ніж його завершив згодом юний генерал.
Маленька армія Європою бродила,
Творила перемоги, мов картини.
Війна заплакала, як Карл упав.
Кінець комедії — капрал сказав.

Хотіла Англія піднестись векселями,
Європи рівновагу мірять власними вагами.
Та панувала Франція велика чи слабка
Кохання експортом і голими цицьками,
І легкістю і склянкою вина.
Романтика на ринку. Всі потребували
Трактатів ніж англійського сукна.

У Вінздорі інтриги, а в парламенті дебати.
Підсиджували Францію, проспали Штати.
На що вже Вашінгтон і той, бач, генерал.
Французи не забули Англії Канади,
Ну хто ж тоді майбутнє знав!

Палити залпами і швидко заряджати,
Спокійно рухатись, спокійно умирати,
Все в повній тиші — тактики основа.
Сталевий шомпол, кавалерія готова
Тримати стрій і так атакувати,
Червоносині регіменти, нарізні гармати.
Складна стратегія і карколомні змови.
Старі династії, нові закони.
Перевдягання, розвідка, таємні документи.
Англійське золото, філософи-студенти,
Розподіл Польщі, флот, колонії, торгівля,
Концерт для альта, рококо будівля,
Перуки пудрені, каперів капітан.
Аж раптом шапками марсельських каторжан
Накрились голови і в моду увійшли
Три слова і подовжені штани.
І все закінчилось, і почалося знову,
І тираль’єрка — тактики основа.

Буржуазія працювала проти себе,
В салонах рівність винайшли князі,
Проти престолу при дворах написані книжки,
Законники хотіли беззаконня,
Жінки хотіли довгої війни,
Чоловіки хотіли з голоду вмирати,
А вулиці впиратись в барикади.

Ти іноземець, спекулянт, аристократ.
Є трибунал, а на майдані гільйотина,
Умийся кров`ю, емігрант, тварина.
Комуна, клуби, секції, гора
Озброєний народ, весь світ в мішенях,
Іду Європою уже не адвокат,
А комісар Конвенту з пістолетами в кишенях.

Та Пітт не спить, потреби оборони
Та постачання військ, і революції мара
Перетікла із секецій в батальйони.
В болоті жирондистському гора
Втопилась. Не повстали міліони,
Постав гарматним громом Бонапарт,
Як зосередження вогню, маневр, удар.

“Коли один з присяжних засумнівався, інший спитав його:
— Хто корисніший для республіки — Дантон чи Робесп`єр?
— Корисніший Робесп`єр.
— В такому разі треба гільйотинувати Дантона.”

Всі перемоги здобуваються ногами, не руками.
Мундири сині сірі (припорошені полями)
На вулицях столиць розбитих коаліцій.
У ранцях здобич, на багнетах м’ясо і хліби,
І дев’ятнадцяте століття настромили і несли,
І кидали чужим царям і міліонам (селюкам),
І стільки слави груди не вміщали,
І світ капральчик величі навчав,
Народжувались нації, а він їх повивав.

Танцюючий конгрес. Недобитки недоїдки ділили.
І знову дипломатія і золотом гаптовані мундири.
Та раптом — марсельєза! Ще не все?..
Сто днів скінчились.
Нічого не забули і нічому не навчились.
Поети марили. В цивільних рукавах ножі ховали.
Мадзіні дозволяє на підпали.
Предчувались революції і стінкою
кінчалися зазвичай.
Дух руйнівний — дух будівничий.

Геть визиск! Хліба чи свинця!
Тоді побудували барикаду —
Століття символ. Підійшли війська,
Гармату підвезли, сказали ультиматум.
Смерть — це свобода. Хліба чи свинця!

Ні чесний порох, ні папір брехливий,
Століття тіло — парова машина,
А біля топки пролетарій — кочегар.
У струмі пари восьмисотих календар
Лови почервонілими очима,
Як відпливає флот, Росія наповзає на проливи,
І чистий розум — філософське божество.
Абстракцій пара — революції причина.
Золінгенівська сталь і канцлер сивий,
Географічні обшири і честь,
І виправка червоного мундира.
Ось кафедра, а поряд і терор.
Науки світло, темрява підпілля.
П’ять шибениць, тюремний коридор.
Гаряча пара. Лист щоденної газети.
Військові повідомлення. Театр.
Ось панночка вистрибує з карети,
Повз неї проїжджає генерал.
Герої п’єс шикуються в сюжети.

А я тим часом відкладу роман,
Щоб зміну варти споглядати у віконце.
Солдат стоїть при брамі на чатах.
Вугілля прогоріло, гасне сонце.
А кочегар страйкує чи заснув —
Бог в сутінках помер, або не був.
Крізь віття в небо дивиться солдат.
Вуглина — сонце світиться крізь віття.
Холодна пара — теплий конденсат.
Три краплі — дев’ятнадцяте століття.

“І коли Арго став їх звинувачувати у тому, що вони спорудили барикади, старий інсургент відповів :
— Ми ж з вами разом будували барикади в Сен-Мері у 1832 році.
А один інсургент глухим голосом сказав:
— Ви не маєте права говорити — ви ніколи не терпіли голоду.
— А, мене тут зневажають — досить! — вигукнув Арго відходячи.
Одна з рушниць нахилилась і прицілилась в нього. Але хтось відвів дуло.
І в ту саму мить залунав попереджувальний дріб барабанів.”

Двір, канцелярія та генеральний штаб.
І семеро штабів складали плани
Мобілізації та розгортання, та навали.
Двадцятого століття розгортання у тотальність,
У шанців лінії, у маршові колони…
Піхур у бліндажі контужений, голодний
Передчуває наступ. У торбинці Біблія Свята
Чи “Заратустра” , чи листівка підривна,
Чи колективне підсвідоме. Третю осінь
Під боком Енфільд, Маузер чи Мосін.
Ми вижили, нас паровим катком катали,
Нас продали, а ми перемагали.
І повернулись у розколоті країни,
В родинних лігвах залягли мов міни
І вибухли разом, водночас, всі,
Піднеслись і попадали святі,
Їх нудило брехнею у підвалах,
Свинцеві істини в каморах барабана.
І маса — збірний звір,
Світ сильний і сліпий,
Могили одиниць не бачила, ламала,
Не мала мрій, не мала марень.
Пили з потруєних криниць
Женевські мрійники кав’ярень,
Поети мюнхенських пивниць.

Із галузей усіх — машинобудівна.
Продажна жінка, чоловік — машина.
Відчужена земля, занедбана країна,
Машинами спотворена улюблена війна,
Життя казенне. Смерть — моя.

У сорок п’ятому кінець тисячоліття.
Палаючий Берлін. Загорнуті в брезент
Два тіла догорають. Прапорів лахміття,
Уривки рапортів, розкришений цемент,
Не зчути шепоту останнього наказу
Продовжити вогонь до смерті чи до сказу.
Нестерпна тиша переповнює повітря.
Капітуляція. Кінець тисячоліття.

“Зовсім неглибоко під шаром асфальту було знайдено скелет у зеленій військовій куртці з відтятими кистями рук.”

***