Валерій КОРНЄЄВ

МУЛАТКА

З Андрія Вознесенського

Ридайте, кабацькії скрипки та арфи
над чорною айстрою в зачісці “афро”,
що в барі на друзі вона закуняла,
й на всі його брюки погано їй стало.

Він тяг її до туалетів мершій:
“В який ще тварюці отрути, як в цій?”
На кахлях і корчилося і чорніло
налитеє сном винограднеє тіло.

“Звільнися! Звільнись!.. На колінах стою я,
плече твоє в мокрім батисті цілую.
Віддай ми єство твоє вільно, не бійся!
Звільнися, звільнися, звільнися, звільнися!

від яви, що нудить, таїни, що мучить,
від музики зверху, безсоромно-рвучкої,
від цього життя, що намарне промчиться,
звільнися, звільнися, звільнися, звільнися,

звільнись, непробудо, від тої блювоти;
видмию тебе, як дитинство й пологи,
ти, може, єдине, що є ще природнє –
ти вчинок свободи та роки турботи,

у кільцях волосся – оправи ґатунку –
вода в твоїй зачісці стала, як лінзи,
дарунку мій зайвий, даремний дарунку,
звільнися, звільнися, звільнися, звільнися,

звільни мої роки від погані й скверни,
страшнішої ще від рідоти тваринної,
в клоаці підземній, спляча царівно,
звільни ж мене теж, о звільни ж, о звільни мене…”

З-під крану на плечі вода витікає.
Не було світліше, й рідніше немає
від тіла оцього, від шиї цієї,
з півмісяцем, що приліпився до неї…

17.12.1991