Валерій КОРНЄЄВ

ВТЕЧА ТРЬОХ БРАТІВ-НЕВІЛЬНИКІВ З АЗОВА,

або

СПРОБА ВТЕЧІ № 3

По сторіччях, на чорному тлі існування,
Як коралі червоні, розгубив я серця
Моїх вірних братів,
І бодай не остання
Спроба їх розшукати
Буде дума оця.

Ми тікали з тобою з одної неволі
Із Азова по сивій, як небо, стерні,
І ти біг, і ти міцно тримався за повід,
По чужинській, по дикій по тій стороні.
Ми щоразу всі троє тікали з неволі,
І щоразу найменший наш піший кричав:
— Браття, киньте хоч клаптя якого у полі,
Щоб по ньому я інколи шлях визначав!..
І щодуми він падав, знесилений полем,
І все коням татарським під ноги — із ніг.
Та цього разу ти передав йому повід,
Підсадив на сідло і за мною побіг.
Все питав я, чи тебе на коня узяти.
Кінь був стомлений вконче, і падала ніч. —
Ми послали на Січ наймолодшого брата,
Уперед, — хай доскаче, як знайде, де Січ.
Він був славний козак, і залишився в слові,
Бо знайшов-таки Січ він і долю таку:
Його спалено в міднім бику в Ченстохові
І поховано потім на Монастирку.
Ми байраками Конку чи Калку минали,
І тоді течія тебе збила із ніг,
Де чортячі млини, а за тими млинами
Все вирує вода, і в тім вирі ти зник.
Я шукав, і ніде не знайшов твого тіла,
Щоб віддати, як водиться, його землі.
Я і досі по річці, що нас розділила,
Пливу довбленим човном на одному веслі.
Так із думи з тобою ми зникли обоє,
Тільки кінь залишився і досі стоїть,
Де я  в лузі його прив'язав під вербою,
І де, певне, минуло вже кілька століть.
Ніч сховала в кишеню розірвану низку,
Я кричу ті ж слова, що найменший кричав:
“— Браття, киньте на чорному небі хоч зірку —
Щоб по ній я за вами свій шлях визначав!..”

***