ОЧІКУВАННЯ ОЛЬГИ

5. Київ

Ранковий парк,
дніпрові схили.
З томлінь, кохань, плачів малечі
сюди приходять мами молоді.
І завмирає в тілі жар обіймів, володінь,
і ще далеко вечір.

Сонливий змій охороняє сад-гарем,
нечутно ковзає вологою травою,
не чуть заводів, пищиків, сурем,
за муром місто прокидається з важкою головою.
З ристалищ, герців і двобоїв
сюди не раз приходив князь.
З собою бути і лишатися собою,
у цвіті й зав’язі на круги повертає час.

На полудневому майдані
лежить серпанок світлих почуттів.
Ти йдеш згори,
в тобі квітує усміх.
Ще вгору підборіддя задери,
ще розмахни руками поли піджака.
Яка причина
і чия рука?
Спускаєшся, і важчає хода.

Майданом править зграя бісенят,
блискучі очі, кручені хвости.
Веселощі погрозою дзвенять,
ох, важко буде стадо це пасти.

У вікна — вікна,
п’ятий поверх.
Завислі рухи, м’язи і хребці,
вливається у тіло невідомість,
і таємниче зирять з неба горобці.
Хапається руками за вікно свідомість.
Важкий і вільний, повний, неприсутній
тамує князь пробудження до лету.
Він тіло має за прикмету,
згасає здогад в проблиску посутній.

Зітхає важко вежа кам’яна,
у розпалі і спека, й метушіння,
і горобці байдужі край вікна.
У землю
падає насіння.
Князь лишається на вежі.
Ширяє дух в блакитному безмежжі.

Квітують липи,
і сорочка липне.
Князь-город,
місто-сибарит.
Неквапний свідок перевтілень,
ти — соколів одвічне гніздовище.
Хай нині чорна гусінь нищить,
зелене тіло краю спожива,
та Києва русява голова

  здійметься вище.

***