ЮНІСТЬ КАЙЗЕРА

Мій паротяг у далеч гуркотить,
зірвався він з припони постаменту,
і раді голоси, і неповторна мить,
братва чекала слушного моменту.

Летять поля, пластаються під ноги,
голосять склянки, крани і кранти,
немає в мороці мети,
не треба ворохобникам дороги.
Колеса ріжуть степ,
а степ мовчить,
в мінорній зморі,
в листопаді,
в гущині дощів,
гортає тужно в пам'яті віки,
не впізнає наосліп братньої руки.

Колись в його липневому полоні
я був заручений з бджолою,
вона і досі носить мед —
мій скарб, її столітній посаг.
Та з щільників вино зтекло,
вино старої перемоги,
самітниця випещує жало,
жало жалю,
жаги й знемоги.

Я мало пив,
і менше всіх радів,
прокинувсь першим,
і роздмухав топку.
Позаду степ розрізаний скиглів,
товариш вимагав налити стопку.

Стоп-крани холодом печуть долоні,
в степу є бджоли, та нема скарбів.
Я сам тепер лишився у полоні,
мій паротяг скрипить, як сотню літ скрипів.

Гойдається земля,
вколисує у безвість,
а вітер шпарко б'є і забиває дух.
Стискається петля
похміль, вагань і голосів pro трезвість,
розчарувань, сумління докорів, задух.

Та щось могутнє озивається у надрах,
братва кишить, шикується по квадрах,
бо там, за обрієм,
виблискуючи щоглами і реями,
новітній гелеон нам суне навперейми.

І силоміць розплющую запалені повіки,
і висихають очі,
як всихають ріки,
і в жерло сонця боляче дивиться,
і багряніють лиця.

***