I.

З рясних створінь чекаємо зростання,
Тому краси троянда не помре:
Як зрілу час зведе на завмирання,
Про неї пам’ять свіжа парость шле.
А ти, завіривши своїм очам,
Годуєш свій вогонь своїм пальним:
Де був достаток, вносиш голод там,
І сам собі ти ворогом страшним.
І ти, що — мов нова оздоба світу,
Єдиний вісник пишної весни —
Ще в бруньці нищищ суть свою розгріту,
Марнуєш, ніжний скнаро, талани.
    Жаль світа! бо несеш ти, далебі,
    Те, що для світа мав, у гріб, собі.

* * *

From fairest creatures we desire increase,
That thereby beauty's rose might never die,
But as the riper should by time decease,
His tender heir might bear his memory:
But thou, contracted to thine own bright eyes,
Feed'st thy light's flame with self-substantial fuel,
Making a famine where abundance lies,
Thyself thy foe, to thy sweet self too cruel.
Thou that art now the world's fresh ornament
And only herald to the gaudy spring,
Within thine own bud buriest thy content
And, tender churl, mak'st waste in niggarding.
    Pity the world, or else this glutton be,
    To eat the world's due, by the grave and thee.