XVIII.

До літньої тебе рівняти днини?
В тобі є більше лагідних прикрас.
Бруньки травневі вітер буйний скине,
Та й літо — винайм на короткий час.
Небесне око часом припікає.
То в хмарах топить золото своє.
Та від краси краса щораз втікає
У змінах, що природа зазнає.
Твоє ж не знає вічне літо тліні,
Не втратиш ти краси своєї теж
І смерть не втішиш, що в її йдеш тіні,
Бо в вічних строфах понад час ростеш.

Як довго люди дишуть, бачать очі,
Так довго жить тобі цей вірш дасть почин.

* * *

Shall I compare thee to a summer's day?
Thou art more lovely and more temperate:
Rough winds do shake the darling buds of May,
And summer's lease hath all too short a date:
Sometime too hot the eye of heaven shines,
And often is his gold complexion dimm'd;
And every fair from fair sometime declines,
By chance, or nature's changing course untrimm'd;
But thy eternal summer shall not fade,
Nor lose possession of that fair thou ow'st,
Nor shall death brag thou wander'st in his shade,
When in eternal lines to time thou grow'st;
    So long as man can breathe, or eyes can see,
    So long lives this, and this gives life to thee.