XXXIII.

Багато пишних ранків я стрічав,
Як владним оком гір верхи лестять
І золотом торкають луки трав,
Aлхемією ріки золотять.
Та раптом підступає зґрая хмар,
Заплямивши це сонцеве лице,
Від світу закриває сонця чар,
Укравши в заходу добро оце.
Так ранком сонечко моє зійшло
В усій пишноті на моїм чолі;
Одну годину лиш моїм було,
Закрила хмара і його мені.

Йому моя любов; й земним сонцям
Не збутись плям, як сонце не без плям.

* * *

Full many a glorious morning have I seen
Flatter the mountain-tops with sovereign eye,
Kissing with golden face the meadows green,
Gilding pale streams with heavenly alchemy;
Anon permit the basest clouds to ride
With ugly rack on his celestial face,
And from the forlorn world his visage hide,
Stealing unseen to west with this disgrace:
Even so my sun one early morn did shine
With all triumphant splendor on my brow;
But, out! alack! he was but one hour mine,
The region cloud hath mask'd him from me now.
    Yet him for this my love no whit disdaineth;
    Suns of the world may stain when heaven's sun staineth.