LXXI.

Коли умру, не плач за мною ввік,
Лиш як почуєш цей зловісний дзвін,
Що світові дав знак, що я утік
З гидкого світа в хробів гидший тлін.
Не згадуй, як читаєш цей рядок,
Руки, що пише це; тебе ж люблю,
То ж викресли мене з своїх думок,
Як спогад мій додасть тобі жалю.
Якщо, кажу, поглянеш на мій вірш,
Коли я, може, буду вже в землі,
Не згадуй мого імені вже більш,
Твоя любов й моя хай зникне в млі:

Щоб мудрий світ не знав, який твій жаль,
Не кпив із нас обох, як піду в даль.

* * *

No longer mourn for me when I am dead
Than you shall hear the surly sullen bell
Give warning to the world that I am fled
From this vile world, with vilest worms to dwell:
Nay, if you read this line, remember not
The hand that writ it; for I love you so,
That I in your sweet thoughts would be forgot,
If thinking on me then should make you woe.
O, if, I say, you look upon this verse,
When I perhaps compounded am with clay,
Do not so much as my poor name rehearse,
But let your love even with my life decay;
    Lest the wise world should look into your moan,
    And mock you with me after I am gone.