LXXIII.

Пору цю року бачиш у мені,
Коли жовтіє листя й пада вниз
З гілок, які трясуться, як в зимі,
Звал хорів, де птахів пісні лились.
В мені ти бачиш присмерк того дня,
Який за сонцем ген у захід йде,
Де чорна ніч, безпросвітна пітьма,
Мов друга смерть, все на спочин кладе.
В мені ти бачиш той вогню пожар,
Що в попелищі юности лежить,
На смертнім ложі; час його пожер,
Спожитий тим, що і його живить.

Тут чуєш, що підсилює любов,
Щоб полюбити те, що втратиш знов.

* * *

That time of year thou mayst in me behold
When yellow leaves, or none, or few, do hang
Upon those boughs which shake against the cold,
Bare ruin'd choirs, where late the sweet birds sang.
In me thou see'st the twilight of such day
As after sunset fadeth in the west;
Which by and by black night doth take away,
Death's second self, that seals up all in rest.
In me thou see'st the glowing of such fire,
That on the ashes of his youth doth lie,
As the death-bed whereon it must expire,
Consum'd with that which it was nourish'd by.
    This thou perceiv'st, which makes thy love more strong,
    To love that well which thou must leave ere long.