LXXXI.

Чи епітафію впишу тобі,
Чи ти ще житимеш, як ляжу в гробі —
Про тебе пам'ять не помре й тоді,
Коли про мене призабудуть, пробі!
Я, відійшовши, замінюсь у прах,
Мене положать у звичайний гріб;
Твоє ім'я знайде в безсмертя брід
І ти лежатимеш в людей, в очах.
Твій пам'ятник — цей мій ласкавий вірш -
Читатимуть нестворені ще очі
Та повторятимуть уста охочі,
Коли ніхто, хто жив, не буде більш.

Ти житимеш — це міць мого пера —
У світі духа, що ніколи не вмира.

* * *

Or I shall live your epitaph to make,
Or you survive when I in earth am rotten;
From hence your memory death cannot take,
Although in me each part will be forgotten.
Your name from hence immortal life shall have,
Though I, once gone, to all the world must die:
The earth can yield me but a common grave,
When you entombed in men's eyes shall lie.
Your monument shall be my gentle verse,
Which eyes not yet created shall o'er-read;
And tongues to be your being shall rehearse,
When all the breathers of this world are dead;
    You still shall live, — such virtue hath my pen, —
    Where breath most breathes, — even in the mouths of men.