XCIX.

Фіялці ранній докоряв я: ет,
Злодійко запашна, твій пишний пах
Це подих милого, багр-фіолет,
Який розлився на твоїх щоках,
Це колір із мого коханця вен.
Лілеї вкрали в нього білість рук,
А майоран волосся зваб-розмай
І рожі колючками криють пук,
Червоні сором, білі біль-відчай,
А інші червінь вкрали й білизну,
Ще й твого подиху набрались вщерть,
За те злодійство їхню пишноту
Черв'як з'їдає мстивий їх на смерть.

Знайшов я більше квітів й, далебі,
Всі запах-кольор викрали в тобі.

* * *

The forward violet thus did I chide:
Sweet thief, whence didst thou steal thy sweet that smells,
If not from my love's breath? The purple pride
Which on thy soft cheek for complexion dwells
In my love's veins thou hast too grossly dy'd.
The lily I condemned for thy hand,
And buds of marjoram had stol'n thy hair;
The roses fearfully on thorns did stand,
One blushing shame, another white despair;
A third, nor red nor white, had stol'n of both,
And to his robbery had annex'd thy breath;
But, for his theft, in pride of all his growth
A vengeful canker eat him up to death.
    More flowers I noted, yet I none could see
    But sweet or colour it had stol'n from thee.