Неоніла СТЕФУРАК

* * *

Вибачте за відвертість, Ірино Теодорівно.
Не можна оголювати душі, зіткані зі страждань.
Побачите — стане легше вам біля джерел, у горах,
там, де зоря смерекова; там, де жива вода.
Отак воно — не зосталося ні вроди уже, ні гордості,
лиш пісня розбудить зранечку, лиш пісня приспить вночі…
Кохання моє, життя моє, пелюсточка маку чорного,
чи я його чим наврочила, чи отруїла чим?
Гортаю роки, вдивляюся — знайомий будинок, вулиці
грозою вікно відчинене і ваше сумне лице.
Удвох, за сльозою сивою, спливли ми уже, минулися,
давайте бодай на хвилечку забудемо вдвох про це.
Частуйте мене, розказуйте про мрію свою — про музику,
нехай чебрецем і кавою пропахне усе наскрізь!
Кохання моє, життя моє, чому ти з'явилось мукою,
чому ти мене, зневажену, підносиш на повен зріст?
Отак воно — вже не бачити ні плоду мені, ні колосу.
І вам за сльотою осені не бачити вже тепла.
Горняточко порцелянове розбилося, розкололося.
Пелюсточка маку чорного з горняточка утекла.

***