Неоніла СТЕФУРАК

* * *

Я себе обманюю, заспокоюю,
я кажу собі: це вже зайве.
На прощання змахну рукою
на пероні вокзальнім.

Я живу собі потихесеньку,
помалесеньку — як умію.
Перечитую вірші Лесині
і між стресами кам'янію.

Так що, бачиш,— немає виходу.
Так що, бачиш,— жодного шансу.
Я кажу тобі; “Треба їхати”
замість тихого: “Залишайся…”

Я кажу тобі: “Не судилося,
хоч відкрилося сокровенне…”
А планета? Вона крутилася
і без тебе, й без мене.

А Вітчизна? Вона оплакала
не такі ще серця гарячі…
Між ударами побалакаєм,
заганяючи у лузу м'ячик.

Гра коротка. Шляхів багато.
Є куди поїздам летіти.
А кохання? Воно як свято.
Не заступить собою світу.

***