Микола ВОРОНИЙ

ЗВІР

Уранці місто загуло,
    Розбуджене гудками;
Залізо, камінь, мідь і скло
    Озвались голосами.

І знов живе, лютує звір
    Стотисячоголовий!
Його життя — кип'ячий вир,
    Жахливий і чудовий.

Воно розкидує свій шал
    В палацах і халупах
І йде мов пишний карнавал
    По згарищах і трупах.

В ньому і поклики грізні,
    І журні антифони,
Музика, танці і пісні,
    Стогнання і прокльони…

І кров, і сльози без надій,
    І золото, і квіти,
І твань, і пліснява, і гній,
    І чисті самоцвіти.

Життя це грає і горить
    В іскристих переливах,
Всіма кольорами блищить
    У перебіжних звивах.

Звір їсти хоче! хоче жить!
    Мовчати він не годний,—
І він, роз'юшений, гарчить,
    Реве, бо він голодний.

Двигтить від рухів навісних,
    Лунає голосами
Все місто в мурах кам'яних,
    Обтягнуте дротами.

1912